Книга «Стилі українського мистецтва ХХ століття: ар-нуво, ар-деко, авангард» — це розповідь про український модернізм.

Символ епохи романтизму в Англії - Вільям Тернер. 250 років від дня народження.

Джозеф Меллорд Вільям Тернер – художник, який перевернув уявлення про живопис, своєю творчістю передбачив імпресіонізм, порушив існуючі на той час канони. Він ігнорував суспільну думку і писав картини так, як сам того хотів бо ж мав на це тверду фінансову опору. Легендарна особистість Тернера заслуговує уваги та глибокого вивчення його творчості. Його батько був перукар – робив перуки, які були ще в моді. Відношення з батьком завжди близькі. Батько підтримував сина, допомагав йому в роботі, був поряд до самої своєї смерті. Відвідувачі перукарні, де можна було підстригтися і замовити перуку, купували також акварелі Вільяма, який тоді тільки вчився малювати. Це були міські пейзажі Маргейта та околиць. Талант хлопчика був помітним, та на деякий час хлопцю довелося покинути домівку, і пожити у дядька, бо мати була психічно хвора. У чотирнадцять років Вільям був зачислений в Королівську академію мистецтв. Він прослухав курс лекцій з ідеалістичного мистецтва. Одночасно з навчанням у академії працював топографом та оформлював сцени в театрі Пантеон-Опера, давав уроки малювання. Вже в перший рік навчання картини Тернера експонувалися на виставках академії. У двадцять сім років він став академіком і все життя співпрацював зі своїм навчальним закладом.

Дідона, засновниця Карфагену, 1815

Картину «Дідона, засновниця Карфагену» художник вважав найкращим своїм шедевром, навіть у першому варіанті свого заповіту вимагав, щоби його поховали, загорнутим у це полотно. Але його впевнили у тому, що все одно картину заберуть, навіть після поховання. Тому Тернер змінив своє рішення і заповів картину Національній галереї з умовою, щоби експонувалася поряд з картиною «Відплиття цариці Савської» Клода Лоррена, яка колись неймовірно вразила художника. Він навіть впав у розпач через те, що ніколи не зможе написати щось подібне. Сюжет картини «Дідона, засновниця Карфагену» взятий з «Енеїди» Вергілія.

Рибалки в морі, 1796

Похмуре небо та вируючі хвилі наче рамкою обіймають місце події. Луна просвічує крізь хмари і там, де проходить човен вже не темно. Стихія погрожує рибакам, але вони знають, що скоро море заспокоїться, тому й не поспішають повернутися на берег, а продовжують свою справу.

Пожежа англійського парламенту, 1835

Картина відображає подію, яка сталася реально. Одна з будівель Вестмінстерського палацу загорілася. Будівлі на березі Темзи палають, вогонь наче пожирає Палату громад, відбиваючись на сусідніх вежах та воді. У небо здіймаються іскри та клубочиться дим. Художник демонструє міць стихії, і глядачі на передньому плані виглядають слабкими та безпорадними.

Останній рейс корабля "Відважний", 1839

Коли Тернер почав писати картину «Останній рейс корабля «Відважний», він був уже прославленим художником. Його пензлю піддавалися атмосферні явища, море, погода та їх колорит. Більшу частину життя він провів на березі Темзи і написав багато картин з кораблями та сюжетними сценами на березі. Паровий буксир тягне старий бойовий корабель - гордість англійського флоту «Відважний» в док, де його розберуть. Картина символізує завершення епохи парусних кораблів і початок епохи пароплавів.

К

Корабель невольників,1840

Лише за місяць до першої Міжнародної конвенції про заборону рабства, яка відбулася у Лондоні, в Королівській академії мистецтв пройшла виставка, де Тернер оприлюднив своє полотно «Корабель невольників» На створення цієї картини вплинула резонансна подія. У листопаді 1781 року з Африки до Ямайки вирушило судно «Зонг» із рабами африканцями. Через помилку штурмана корабель збився з курсу. Работорговці вирішили знищити частину рабів, просто потопити у морі, та ще й отримати страховку, за загибель «товару». Таким чином загинуло - було потоплено біля 140 африканців. Про Тернера казали, що він під час роботи над картиною може впасти в невідповідність, його навіть вважали божевільним, але він знав, що робить. Картина «Корабель невольників» лякає і заворожує.

Дощ, пара і швидкість. Велика західна залізниця, 1844

У дев’ятнадцятому столітті Британія змінилася завдяки тому, що залізниці об’єднали міста по всій країні. Паровози наповнювали повітря димом і парою, і пейзаж потопав у білих та коричневих кольорах. Ця картина – абстрактне видіння локомотиву, що мчить по мосту під час зливи. Дощ перемішався із парою, з димом. Виникає враження туману. Під мостом – Темза. Чорний паровоз – єдина чітка фігура на картині – нагадує кулак, що відштовхує природу.

Снігова буря. Пароход біля гирла гавані, 1842

Вільям Тернер був одним з найвидатніших художників свого часу. За 60 років своєї творчої кар’єри він змінив суспільну думку про пейзажний живопис. Високо оцінені зображення штормів, атмосферні та оповідальні пейзажі. Багато картин спиралися на літературу, міфологію та історію. Тернер став відомим, як «художник світла», він був улюбленим художником романтиком. Він як ніхто інший міг драматизувати сюжет за допомогою світових ефектів, і саме так він відобразив в своїх картинах важливі історичні події, що відбувалися у Британії. Більшість своїх картин він заповів Англії

15 квітня - Всесвітній день мистецтв. Всім любителям прекрасного пропоную вікторину.

"Мистецтво – це час і простір, у якому живе краса людського духу. Як гімнастика випрямляє тіло, так мистецтво випрямляє душу"

Василь Сухомлинський https://learningapps.org/40253377

Дмитро Михайлович Гнатюк - уславлений співак, гордість України. До 100-річчя від дня народження.

Народився в селі Мамаївка, в Королівстві Румунія, на тій землі, що згодом стала українською. Змалку володів румунською мовою, але з роками став забувати. Його покоління було майже вибито руйнівною Вітчизняною війною. Довелося воювати і Дмитру. У 1940 році майбутній співак закінчив дев’ять класів середньої школи і вступив на учительські тримісячні курси. В той час, коли багатьох молодих вчителів призвали воювати, Гнатюк залишився в школі. Коли його колеги стали повертатися з війни – один без ноги, другий без руки, Гнатюк не витримав, пішов в військкомат і відразу потрапив на фронт. Недалеко від Польщі його частина потрапила під бомбардування. Дмитро був контужений, але залишився живим серед безлічі загиблих. Після лікування у шпиталі був направлений в тил, в Нижній Тагіл на танковий завод. «Там я відчув, що я співаю. Після контузії в мене відкрився голос» Хоча перший досвід співів він отримав у церковному хорі. Там в Нижньому Тагілі Гнатюк організував хор в п’ятсот чоловік. Всі хористи працювали, співали тільки в вільний час.

В 1945 році циганка напророчила йому, що він стане великим знаменитим артистом. Війна закінчилася і хор Гнатюка давав концерт перемоги, після концерту - банкет. Директор танкового заводу доручив Гнатюку відібрати співаків для навчання музиці, зрозуміло, що й сам Гнатюк мав вступати до консерваторії.

Київ. Парк Володимирська гірка

Після демобілізації Дмитро повернувся в Україну. Прогулюючись вулицями Києва – він полюбив це місто назавжди. Юнак чотири ночі ночував на березі Дніпра в альтанці на Володимирській гірці. Вже зрілими чоловіком він неодноразово повертався в те місце, де зародилася та любов до вітчизни. Потім склав іспити в консерваторію і отримав місце в гуртожитку. Але нестача грошей вимусила його повернутися додому та шукати можливість заробити. Саме тоді на вокзалі в Чернівцях йому циганка передрікла велике майбутнє.

Доброту людську він пам’ятав все життя.

В Київській консерваторії він вчився у співака і музичного педагога Івана Паторжинського, який відносився до Гнатюка з батьківською добротою. Він все життя згадує, як у голодні дні дружина Паторжинського пані Марфа підгодовувала студентів пиріжками. Після війни бідність була така, що навіть на сцену виходили в латаному одязі, і хоч хвилювалися, але посміхалися в зал і співали від всієї душі. Керівник народного хору знаменитий Григорій Верьовка дав грошей молодому Гнатюку на те, щоби він купив собі костюм, сорочку та туфлі, щоби виходити на сцену. Верьовка запропонував йому їхати в Москву, у Великий театр. А після Гнатюка запросили у Кремль, щоби співали для Сталіна у день народження вождя. Співали російські та українські пісні. А за правління Хрущова Гнатюк став Народним артистом СРСР.

Першими закордонними гастролями Гнатюка була поїздка в Австралію та Нову Зеландію. За контрактом він за два місяці мав дати п’ятдесят сім сольних концерти. Гастролі по північним країнам Африки були важкими: відсутність концертних залів та майданчиків, екзотичні умови проживання та необхідність берегтися від інфекцій. Він співав в Метрополітен-опера, куди його запросила Бланш Тібо.

П’ятдесят років життя Гнатюк віддав Київському оперному театру. Він був і співаком, і художнім керівником, режисером і директором. Він переспівав безліч оперних партій: і українських, і російських, і італійських. Улюбленою він назвав арію Остапа з опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба», а улюбленим композитором Джузеппе Верді, хоча опери Верді співати нелегко, бо вони написані для великих голосів, насичені мелодикою, та яскравими почуттями, персонажів опери потрібно не тільки проспівати, а ще й зіграти. Як режисер Гнатюк зробив постановки опер "Тарас Бульба", "Наталка Полтавка", "Запорожець за Дунаєм", "Пікова дама", "Мазепа", "Сорочинський ярмарок" та інші.

Улюблена роль - Остап з опери Миколи Лисенка "Тарас Бульба"

Улюблена пісня – «Пісня про рушник», в ній співак проспівував свою любов до матері, зворушливу до сліз. Її любили і слухачі, бо завжди цю пісню співав на «біс». Окрім цієї пісні найпопулярнішими були «Два кольори», «Ясени», «Черемшина» та багато інших.

Мистецтво і енергія дуже пов’язані, так вважав співак і тому не витрачав часу та енергію на відносини з жінками поза шлюбом. Разом з дружиною Галиною Макарівною прожив все життя. Його захопленням було збирання картин. В колекції Гнатюка переважав український пейзаж. Він збирав картини художників Сергія Васильківського, Петра Левченка, Миколи Пимоненко та інших.

Душа і досі співає, навіть уві сні.

Він прожив 92 роки, Герой соціалістичної праці, Герой України, Народний артист СРСР, добра та щира людина, він дарував своєму народу високу культуру співу оперного, камерного та естрадного.

До 215-річчя від дня народження Фрідеріка Шопена

Музика Фредеріка Шопена лагідна, сумна. А ще – патріотична. Ні до нього, ні після в Польщі не народжувалося композитора такого рівня. Поляки дуже пишаються своїм генієм, і він неодноразово оспівував любов до Батьківщини у своїх творах, захоплювався красою польських краєвидів, жалкував за минуле і з захопленням мріяв про кращу долю для своєї країни. Фредерік Шопен - один із небагатьох композиторів, який писав музику виключно для фортепіано. У його творчій спадщині немає ні опер, ні симфоній, а ось фортепіанні п'єси представлені у всьому своєму різноманітті. Його твори – це основа репертуару багатьох відомих піаністів, та й сам він був чудовим піаністом. Він прожив лише 39 років, та встиг створити чимало шедеврів. Його життя оточене легендами та домислами і, як усяка знаменита людина, Шопен мав і шанувальників, і недоброзичливців. Проте шедеври його не залишають байдужими вже не одне покоління слухачів.

Дом-музей у Зелязновій Волі, де народився композитор

Біографія Шопена багатогранна та строката. Згідно з легендою Фредерік Франтішек Шопен з'явився на світ у той момент, коли його батько, Ніколай Шопен, вчитель музики, грав на скрипці. Це трапилося у перший день весни 1810 року в містечку Зелязнова Воля. З тих пір музика супроводжувала Шопена все життя. З його першого крику і до останнього подиху. Після народження Фредеріка батько Ніколай Шопен, француз за походженням, отримав місце вчителя музики у престижному ліцеї – середньому освітньому закладі Варшави. І вся родина переїхала у столицю Польщі. Маленький Шопен виріс в музичному оточенні. Батько грав на флейті і скрипці, мати співала та грала на фортепіано. Вражаюча деталь: коли батьки починали музикувати - хлопчик плакав і дратувався. Це засмучувало батьків, вони думали, що музика йому шкідлива. Але вже у п’ятирічному віці Фредерік став розучувати нескладні композиційні твори вже самостійно, або с допомогою старшої сестри Людовіки.

Одночасно із заняттями музикою Фредерік отримав добру загальну освіту. С дитинства окрім рідної польської володів Французькою та німецькою мовами. Він цікавився історією і читав багато художньої літератури. В роки навчання в ліцеї виявив здібності в малюванні та акторській майстерності. Коли він став грати на фортепіано, то зрозумів, що не може брати деякі акорди, тому що не досить довгі пальці. Він вигадав, зробив і став носити пристосування для розтягування пальців, терплячі при цьому біль. Шопен був дитиною з дивностями, а прислуга вважала його божевільним. Тому, що практично щоночі, він у напівсонному стані схоплювався з ліжка і біг до фортепіано щось награвати. Тоді ще ніхто не знав, що майбутній геній приречений на довічні муки - епілепсія, нічні кошмари, а пізніше – туберкульоз.

В дитинстві він грав у повній темряві. Для цього просив гасити свічки, у такий спосіб він міг налаштуватися. І навіть у гостях, де збиралося багато людей, він завжди просив гасити свічки, коли грав.

В 1823 році Шопен вступав до Варшавського ліцею, продовжуючи займатися музикою.

Тоді ж він познайомився із юною співачкою Констанцією Гладковською, яка навчалася у Варшавській консерваторії. Гладковська стала першим коханням Шопена. Під враженням він склав одне із кращих творів «Бажання». Після виступів на оперній сцені Гладковської, Шопен розуміє, що любов його досягає невимовних висот. Він планує поїхати в Відень, а потім в Париж, щоби заробити грошей на одруження. Думки про кохану не покидають його, він сумує. Однак дівчина не дочекалася музиканта. Новина про одруження Констанції стала справжнім ударом. Він був у розпачі, але нічого не міг змінити.

І тут з’явилася нова жінка – Марія Вардажинська. З богатої родини польських магнатів – вона допомогла вилікувати рани і трохи забути про першу кохану – Констанцію. Марія була освіченою, навіть складала вірші. Фредерік зробив шлюбну пропозицію, дівчина та її батьки дали згоду, але чомусь попросили тримати у секреті, що вони заручені. І це тривало недовго. Марія Вардажинська вийшла заміж за іншого і свій вчинок пояснила тим, що Шопен створений для палкого та чистого кохання, а не для сірих сімейних буднів.

В той час, у 1829 році, у Варшаві проходить коронація російського імператора Ніколая І, якого оголосили польським королем. Це привело до суспільних сутичок. У листопаді 1830 року Шопен покидає Варшаву. Друзі влаштовують пишні проводи, та дарують йому срібний кубок із польською землею. Тоді Шопен промовив слова, які стали пророцтвом: «Я їду назавжди. Відчуваю, що ніколи не зможу повернутися на батьківщину»

Через два тижні після від’їзду Шопена у Варшаві почалося повстання. Дізнавшись про це, Шопен бажав повернутися, але його відмовили, сказавши, що він має служити батьківщині за допомогою музики. А в Польщі він міг загинути. Намагання поляків не виправдалися. Польща увійшла в склад Російської імперії. Була впроваджена російська грошова система, система вимірювань та вагів.

Переживаючи за свою країну Шопен пише знаменитий революційний етюд. Поразка повстання назавжди відрізала Шопену дорогу на батьківщину. Він так і залишився у Парижі до кінця своїх днів. В Парижі він завоював репутацію піаніста і композитора. В салонах аристократів слава Шопена зростала швидко. Знатні вельможі із задоволенням слухали фортепіанну гру і становилися прихильниками композитора. Вальси, мазурки, ноктюрни, етюди підходили для виконання у невеликому колі слухачів, оскільки сам Шопен не любив грати для великої аудиторії.

В Парижі він зустрічає головну любов свого життя: Аврору Дюдеван, звісну під псевдонімом Жорж Санд. Письменниця славилася не тільки своїми цікавими романами – вона іноді шокувала публіку. Носила чоловічий одяг, палила. Також знали, що вона була влюбливою, постійно міняла чоловіків та коханців. Одного разу у музиканта і композитора Ференца Ліста зібралися усі французькі письменники і аристократи. Була там і Жорж Санд, був і Шопен. Вперше побачивши її Шопен сказав: «Яка малоприємна жінка. Та і взагалі вона - жінка?»

Але композитор та письменниця закохалися і прожили разом дев’ять років. Жорж Санд була старшою на шість років і в момент знайомства в неї вже були діти – син і донька. Одного разу Жорж, граючись зі своєю собачкою, сказала Шопену: «Якби в мене був талант, то я би написала щось для собачки» Шопен написав «Вальс для маленької собачки» Наприкінці 1838 року вони їдуть жити на Майорку. Їдуть як одна родина: Аврора, Фредерік і діти. Оскільки Шопен хворів на туберкульоз, Аврора сподівалася, що у теплому кліматі Майорки йому стане краще. Але сталося навпаки, йому стало гірше.

В ті часи люди дуже боялися захворіти туберкульозом - всі речі, якими користувався хворий, викидали та спалювали. Дізнавшись про хворобу Шопена господар квартири, де вони оселилися, вигнав їх, і практично ніде вони не могли знайти притулку, знайшли тільки в монастирі де на невеликий час їх пустили монахи. Вони зрозуміли, що треба повертатися до Парижу. Кораблі також відмовлялися брати їх у якості пасажирів, аж поки вдалося упросити одного з капітанів. Їм дали найгіршу каюту поряд із загоном для свиней. Повернувшись до Франції, вони оселилися у маєтку Жорж Санд. Та бідкання не припинилися. Фредерік хворів, діти-підлітки завдавали клопоту: син Аврори ревнував матір до вітчима, а дочка навпаки настроювала Фредеріка проти матері. Конфлікти були частими, кохання зійшло нанівець. Шопен не займався концертами, тому що йому заважав кашель, мав доходи тільки з викладання музики та видавництва нот. Аврора в той час заробляла в десять раз більше. Фредерік хворий пішов з сім’ї. Аврора не стала його зупиняти.

В ті дні, ще не старий Шопен був схожий на старого чоловіка, він не відривав погляду від полу і важко переставляв набряклі ноги. Творчістю він вже не займався, заощаджень також не було – все пішло на лікування. Шопен залишився без грошей і жив на пожертвування від багатих прихильників. З їх допомогою він відважився на турне по Великобританії. У туманному кліматі туберкульоз ускладнився, здоров’я стало ще гіршим. Туберкульоз перекинувся і на шлунок. 17 жовтня 1849 року Шопен помер після тяжкої хвороби.

Стіна пам`яті Шопена у костьолі Святого Креста.

Його поховали у Парижі, а серце, як він і заповідав привезли на батьківщину, та замуровали в стіні у церкві Святого Креста. На похоронах було багато людей, але не було тієї, кого він згадував, коли помирав. Тяжко хворий він згадував: «Вона обіцяла, що я помру в її обіймах». Про його смерть Аврора дізналася вже після похорон, тому не прийшла і не прислала квітів. Про роль письменниці в житті Шопена свідки їх життя казали різне, в тому числі і недобре, казали, що вона вкоротила йому життя. Але в той час, коли вони були подружжям, вони написали найкращі свої твори. Фредерік – музику, Аврора – романи.

Музей Фредеріка Шопена у Варшаві

Композитор Ісаак Йосипович Дунаєвський народився 30 січня 1900 року в містечку Лохвиці, що під Полтавою.

Композитор Ісаак Йосипович Дунаєвський народився 30 січня 1900 року в містечку Лохвиці, що під Полтавою. А через десять років, Ісаак та його старший брат Борис переїжджають до Харкова, оселяються на Москалівці, одному з найстаріших районів міста, неподалік нинішнього центру. Ще до того брати складали іспити в реальному училищі в своєму місті, але не потрапили до квоти, призначеної для єврейських дітей.

Вступ до Харківського музичного училища вважався запасним, тобто не кращим варіантом вибору для братів. Але і для цього їм довелося подолати перепони. У той час євреям заборонялося жити на території губернських міст, дозвіл могли мати купці та ремісники. Тому Борис, який був на три роки старший, вивчився на палітурника, а Ісаака записали його учнем.

Ісаак Дунаєвський прожив у Харкові 14 років. Саме тут він отримав освіту скрипаля і композитора, почав писати музику.

У сім'ї Дунаєвських музикували всі, п'ятеро із семи дітей стали музикантами. Мама грала на роялі, а дідусь, який служив кантором у місцевій синагозі, вигадував єврейські гімни, які, як кажуть, досі співають у США. Великий вплив на хлопчика вчинив брат батька дядько Самуїл, який був гітаристом і сам складав пісні. Дядько мав неймовірне в Лохвиці багатство - грамофон, так що слухання музики стало однією з розваг сім'ї. Дядько був першим педагогом Ісаака та навчив його основам музичної грамоти. Ісаак у сім років вже міг грати на фортепіано і мріяв стати музикантом. Харківське музичне училище в ті роки мало високий статус. Там бували найкращі на той час музиканти: Петро Чайковський, Сергій Рахманінов, Олександр Скрябін. Засновник училища Ілля Слатін підтримував престиж закладу ретельним підбором викладачів. Десятирічного Дунаєвського визначили до підготовчого відділення, а після іспитів зарахували на третій курс училища у клас професора Костянтина Горського. То була людина-легенда. Талановитий скрипаль і композитор.

Пізніше в училищі з'явився молодий педагог Йосип Ахрон. Перші твори Ісаак Дунаєвський створив під керівництвом Ахрона. Він же переконав батька юного Ісаака купити хлопчикові дуже дорогий інструмент - скрипку Аматі. Життя в Харкові було бурхливим і насиченим. Паралельно з училищем Ісаак вступає до приватної гімназії, закінчивши благополучно обидва заклади, пішов у консерваторію. При цьому Дунаєвський встиг два роки повчитися на юридичному факультеті місцевого університету, - це була поступка батькові, який хотів дати синові надійну професію.

Яскравою пристрастю була Віра Юренєва. В цю неймовірну актрису було закохане все місто.

У 16 років Дуня, як його називали друзі, вперше закохався. Дамою серця стала театральна зірка Харкова Євгенія Леонтович. Проте, справжнісінька любовна драма була попереду. Яскравою пристрастю була Віра Юренєва. В цю неймовірну актрису було закохане все місто. Юний Ісаак читав їй напам'ять «Пісню пісней» Соломона, а в неї був законний чоловік та й ще декілька романів одночасно. Йому – 19 років, їй більше 40. Любовне щастя було коротким, але мало наслідки. Юренєвою був зачарований і Борис Дунаєвський, і це посварило братів на все життя. Відчай від неможливості бути з коханою штовхнув Ісаака у шлюб з дівчиною, яку не кохав. Проте… Ісаак все життя був влюбливим і мав успіх у жінок.

У 1918 році у Києві та Харкові були популярні кабаре та театри мініатюр. Дунаєвський писав музику для мелодекламацій. Через якийсь час Дунаєвський отримав роботу скрипаля в оркестрі драмтеатру Миколи Синельникова, а невдовзі обійняв посаду завідувача музичної частиною, пробував себе у ролі диригента і почав писати музику. У цьому театрі він познайомився з юною Клавдією Шульженко. Таким був період життя композитора в рідній Україні.

Віктор Полтавець - український художник історичного, батального та пейзажного жанрів, ілюстратор книг. До 100-річчя від дня народження

Віктор Полтавець народився у селі Пологи Запорізької області у 1925 році. Рід Полтавців походить від писаря Війська Запорізького Тиміша Полтавця, тому їх сім’ю називали Писарями. Віктор зростав серед вільних степів і з самого дитинства знався із конями, вправно їздив верхи. 17-літнім юнаком він пішов на війну. Служив сапером, мав поранення.

Атаку відбито

Освіту отримав у Харківському художньому інституті, в майстерні батального живопису Михайла Дерегуса. Його дипломна робота «Атаку відбито» відразу потрапила в Національний художній музей України. Після художник переїхав до Києва.

Табун

Історичні картини, батальні сцени - це основний жанр станкового живопису Віктора Полтавця. Його творчість охоплює історичні періоди від скіфської доби і до Незалежності. Картини глибоко психологічні, композиційно довершені, іноді романтичні, пейзажі ліричні, в них відчувається майстерний рисунок та вишукані колірні сполучення.

Червоні козаки

Віктор Полтавець вільно писав коней у будь-якому ракурсі, або у нестримному русі. Заради етюдів з кіньми він їздив на кінні заводи.

В нічне

Художник завжди шукав натхнення у природі, любив писати картини на пленері. В його творчості – ціла низка пейзажів українських степів, околиць та селянських хаток.

Пейзаж з вечірнім небом

Велику частину свого життя художник присвятив ілюструванню літературних творів. Він ілюстрував твори класичної української та світової літератури, часто складної історичної тематики, збірки віршів, серед яких – твори Тараса Шевченка, також українські народні казки та твори для дітей. Книги з ілюстраціями Віктора Полтавця відзначалися мистецтвознавцями та неодноразово перевидавалися. Він протягом 17 років обіймав посаду головного художника видавництва дитячої літератури «Веселка» і за цей час сформував колектив яскравих та талановитих художників-графіків, творчість яких відзначалася нагородами на міжнародних конкурсах.

Ілюстрація до повісті Нечуя-Левицького "Кайдашева сім`я"

Сам художник за своє життя мав багато нагород, йому було присвоєно звання "Заслуженого діяча мистецтв України", та звання "Народного художника України".

Пейзаж з коровами

Твори художника зберігаються у музеях та приватних колекціях як України, так і інших країн. Його дочка Оксана Полтавець-Гуйда також стала художницею.

Козаки