Дмитро Михайлович Гнатюк - уславлений співак, гордість України. До 100-річчя від дня народження.

Народився в селі Мамаївка, в Королівстві Румунія, на тій землі, що згодом стала українською. Змалку володів румунською мовою, але з роками став забувати. Його покоління було майже вибито руйнівною Вітчизняною війною. Довелося воювати і Дмитру. У 1940 році майбутній співак закінчив дев’ять класів середньої школи і вступив на учительські тримісячні курси. В той час, коли багатьох молодих вчителів призвали воювати, Гнатюк залишився в школі. Коли його колеги стали повертатися з війни – один без ноги, другий без руки, Гнатюк не витримав, пішов в військкомат і відразу потрапив на фронт. Недалеко від Польщі його частина потрапила під бомбардування. Дмитро був контужений, але залишився живим серед безлічі загиблих. Після лікування у шпиталі був направлений в тил, в Нижній Тагіл на танковий завод. «Там я відчув, що я співаю. Після контузії в мене відкрився голос» Хоча перший досвід співів він отримав у церковному хорі. Там в Нижньому Тагілі Гнатюк організував хор в п’ятсот чоловік. Всі хористи працювали, співали тільки в вільний час.

В 1945 році циганка напророчила йому, що він стане великим знаменитим артистом. Війна закінчилася і хор Гнатюка давав концерт перемоги, після концерту - банкет. Директор танкового заводу доручив Гнатюку відібрати співаків для навчання музиці, зрозуміло, що й сам Гнатюк мав вступати до консерваторії.

Київ. Парк Володимирська гірка

Після демобілізації Дмитро повернувся в Україну. Прогулюючись вулицями Києва – він полюбив це місто назавжди. Юнак чотири ночі ночував на березі Дніпра в альтанці на Володимирській гірці. Вже зрілими чоловіком він неодноразово повертався в те місце, де зародилася та любов до вітчизни. Потім склав іспити в консерваторію і отримав місце в гуртожитку. Але нестача грошей вимусила його повернутися додому та шукати можливість заробити. Саме тоді на вокзалі в Чернівцях йому циганка передрікла велике майбутнє.

Доброту людську він пам’ятав все життя.

В Київській консерваторії він вчився у співака і музичного педагога Івана Паторжинського, який відносився до Гнатюка з батьківською добротою. Він все життя згадує, як у голодні дні дружина Паторжинського пані Марфа підгодовувала студентів пиріжками. Після війни бідність була така, що навіть на сцену виходили в латаному одязі, і хоч хвилювалися, але посміхалися в зал і співали від всієї душі. Керівник народного хору знаменитий Григорій Верьовка дав грошей молодому Гнатюку на те, щоби він купив собі костюм, сорочку та туфлі, щоби виходити на сцену. Верьовка запропонував йому їхати в Москву, у Великий театр. А після Гнатюка запросили у Кремль, щоби співали для Сталіна у день народження вождя. Співали російські та українські пісні. А за правління Хрущова Гнатюк став Народним артистом СРСР.

Першими закордонними гастролями Гнатюка була поїздка в Австралію та Нову Зеландію. За контрактом він за два місяці мав дати п’ятдесят сім сольних концерти. Гастролі по північним країнам Африки були важкими: відсутність концертних залів та майданчиків, екзотичні умови проживання та необхідність берегтися від інфекцій. Він співав в Метрополітен-опера, куди його запросила Бланш Тібо.

П’ятдесят років життя Гнатюк віддав Київському оперному театру. Він був і співаком, і художнім керівником, режисером і директором. Він переспівав безліч оперних партій: і українських, і російських, і італійських. Улюбленою він назвав арію Остапа з опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба», а улюбленим композитором Джузеппе Верді, хоча опери Верді співати нелегко, бо вони написані для великих голосів, насичені мелодикою, та яскравими почуттями, персонажів опери потрібно не тільки проспівати, а ще й зіграти. Як режисер Гнатюк зробив постановки опер "Тарас Бульба", "Наталка Полтавка", "Запорожець за Дунаєм", "Пікова дама", "Мазепа", "Сорочинський ярмарок" та інші.

Улюблена роль - Остап з опери Миколи Лисенка "Тарас Бульба"

Улюблена пісня – «Пісня про рушник», в ній співак проспівував свою любов до матері, зворушливу до сліз. Її любили і слухачі, бо завжди цю пісню співав на «біс». Окрім цієї пісні найпопулярнішими були «Два кольори», «Ясени», «Черемшина» та багато інших.

Мистецтво і енергія дуже пов’язані, так вважав співак і тому не витрачав часу та енергію на відносини з жінками поза шлюбом. Разом з дружиною Галиною Макарівною прожив все життя. Його захопленням було збирання картин. В колекції Гнатюка переважав український пейзаж. Він збирав картини художників Сергія Васильківського, Петра Левченка, Миколи Пимоненко та інших.

Душа і досі співає, навіть уві сні.

Він прожив 92 роки, Герой соціалістичної праці, Герой України, Народний артист СРСР, добра та щира людина, він дарував своєму народу високу культуру співу оперного, камерного та естрадного.

До 215-річчя від дня народження Фрідеріка Шопена

Музика Фредеріка Шопена лагідна, сумна. А ще – патріотична. Ні до нього, ні після в Польщі не народжувалося композитора такого рівня. Поляки дуже пишаються своїм генієм, і він неодноразово оспівував любов до Батьківщини у своїх творах, захоплювався красою польських краєвидів, жалкував за минуле і з захопленням мріяв про кращу долю для своєї країни. Фредерік Шопен - один із небагатьох композиторів, який писав музику виключно для фортепіано. У його творчій спадщині немає ні опер, ні симфоній, а ось фортепіанні п'єси представлені у всьому своєму різноманітті. Його твори – це основа репертуару багатьох відомих піаністів, та й сам він був чудовим піаністом. Він прожив лише 39 років, та встиг створити чимало шедеврів. Його життя оточене легендами та домислами і, як усяка знаменита людина, Шопен мав і шанувальників, і недоброзичливців. Проте шедеври його не залишають байдужими вже не одне покоління слухачів.

Дом-музей у Зелязновій Волі, де народився композитор

Біографія Шопена багатогранна та строката. Згідно з легендою Фредерік Франтішек Шопен з'явився на світ у той момент, коли його батько, Ніколай Шопен, вчитель музики, грав на скрипці. Це трапилося у перший день весни 1810 року в містечку Зелязнова Воля. З тих пір музика супроводжувала Шопена все життя. З його першого крику і до останнього подиху. Після народження Фредеріка батько Ніколай Шопен, француз за походженням, отримав місце вчителя музики у престижному ліцеї – середньому освітньому закладі Варшави. І вся родина переїхала у столицю Польщі. Маленький Шопен виріс в музичному оточенні. Батько грав на флейті і скрипці, мати співала та грала на фортепіано. Вражаюча деталь: коли батьки починали музикувати - хлопчик плакав і дратувався. Це засмучувало батьків, вони думали, що музика йому шкідлива. Але вже у п’ятирічному віці Фредерік став розучувати нескладні композиційні твори вже самостійно, або с допомогою старшої сестри Людовіки.

Одночасно із заняттями музикою Фредерік отримав добру загальну освіту. С дитинства окрім рідної польської володів Французькою та німецькою мовами. Він цікавився історією і читав багато художньої літератури. В роки навчання в ліцеї виявив здібності в малюванні та акторській майстерності. Коли він став грати на фортепіано, то зрозумів, що не може брати деякі акорди, тому що не досить довгі пальці. Він вигадав, зробив і став носити пристосування для розтягування пальців, терплячі при цьому біль. Шопен був дитиною з дивностями, а прислуга вважала його божевільним. Тому, що практично щоночі, він у напівсонному стані схоплювався з ліжка і біг до фортепіано щось награвати. Тоді ще ніхто не знав, що майбутній геній приречений на довічні муки - епілепсія, нічні кошмари, а пізніше – туберкульоз.

В дитинстві він грав у повній темряві. Для цього просив гасити свічки, у такий спосіб він міг налаштуватися. І навіть у гостях, де збиралося багато людей, він завжди просив гасити свічки, коли грав.

В 1823 році Шопен вступав до Варшавського ліцею, продовжуючи займатися музикою.

Тоді ж він познайомився із юною співачкою Констанцією Гладковською, яка навчалася у Варшавській консерваторії. Гладковська стала першим коханням Шопена. Під враженням він склав одне із кращих творів «Бажання». Після виступів на оперній сцені Гладковської, Шопен розуміє, що любов його досягає невимовних висот. Він планує поїхати в Відень, а потім в Париж, щоби заробити грошей на одруження. Думки про кохану не покидають його, він сумує. Однак дівчина не дочекалася музиканта. Новина про одруження Констанції стала справжнім ударом. Він був у розпачі, але нічого не міг змінити.

І тут з’явилася нова жінка – Марія Вардажинська. З богатої родини польських магнатів – вона допомогла вилікувати рани і трохи забути про першу кохану – Констанцію. Марія була освіченою, навіть складала вірші. Фредерік зробив шлюбну пропозицію, дівчина та її батьки дали згоду, але чомусь попросили тримати у секреті, що вони заручені. І це тривало недовго. Марія Вардажинська вийшла заміж за іншого і свій вчинок пояснила тим, що Шопен створений для палкого та чистого кохання, а не для сірих сімейних буднів.

В той час, у 1829 році, у Варшаві проходить коронація російського імператора Ніколая І, якого оголосили польським королем. Це привело до суспільних сутичок. У листопаді 1830 року Шопен покидає Варшаву. Друзі влаштовують пишні проводи, та дарують йому срібний кубок із польською землею. Тоді Шопен промовив слова, які стали пророцтвом: «Я їду назавжди. Відчуваю, що ніколи не зможу повернутися на батьківщину»

Через два тижні після від’їзду Шопена у Варшаві почалося повстання. Дізнавшись про це, Шопен бажав повернутися, але його відмовили, сказавши, що він має служити батьківщині за допомогою музики. А в Польщі він міг загинути. Намагання поляків не виправдалися. Польща увійшла в склад Російської імперії. Була впроваджена російська грошова система, система вимірювань та вагів.

Переживаючи за свою країну Шопен пише знаменитий революційний етюд. Поразка повстання назавжди відрізала Шопену дорогу на батьківщину. Він так і залишився у Парижі до кінця своїх днів. В Парижі він завоював репутацію піаніста і композитора. В салонах аристократів слава Шопена зростала швидко. Знатні вельможі із задоволенням слухали фортепіанну гру і становилися прихильниками композитора. Вальси, мазурки, ноктюрни, етюди підходили для виконання у невеликому колі слухачів, оскільки сам Шопен не любив грати для великої аудиторії.

В Парижі він зустрічає головну любов свого життя: Аврору Дюдеван, звісну під псевдонімом Жорж Санд. Письменниця славилася не тільки своїми цікавими романами – вона іноді шокувала публіку. Носила чоловічий одяг, палила. Також знали, що вона була влюбливою, постійно міняла чоловіків та коханців. Одного разу у музиканта і композитора Ференца Ліста зібралися усі французькі письменники і аристократи. Була там і Жорж Санд, був і Шопен. Вперше побачивши її Шопен сказав: «Яка малоприємна жінка. Та і взагалі вона - жінка?»

Але композитор та письменниця закохалися і прожили разом дев’ять років. Жорж Санд була старшою на шість років і в момент знайомства в неї вже були діти – син і донька. Одного разу Жорж, граючись зі своєю собачкою, сказала Шопену: «Якби в мене був талант, то я би написала щось для собачки» Шопен написав «Вальс для маленької собачки» Наприкінці 1838 року вони їдуть жити на Майорку. Їдуть як одна родина: Аврора, Фредерік і діти. Оскільки Шопен хворів на туберкульоз, Аврора сподівалася, що у теплому кліматі Майорки йому стане краще. Але сталося навпаки, йому стало гірше.

В ті часи люди дуже боялися захворіти туберкульозом - всі речі, якими користувався хворий, викидали та спалювали. Дізнавшись про хворобу Шопена господар квартири, де вони оселилися, вигнав їх, і практично ніде вони не могли знайти притулку, знайшли тільки в монастирі де на невеликий час їх пустили монахи. Вони зрозуміли, що треба повертатися до Парижу. Кораблі також відмовлялися брати їх у якості пасажирів, аж поки вдалося упросити одного з капітанів. Їм дали найгіршу каюту поряд із загоном для свиней. Повернувшись до Франції, вони оселилися у маєтку Жорж Санд. Та бідкання не припинилися. Фредерік хворів, діти-підлітки завдавали клопоту: син Аврори ревнував матір до вітчима, а дочка навпаки настроювала Фредеріка проти матері. Конфлікти були частими, кохання зійшло нанівець. Шопен не займався концертами, тому що йому заважав кашель, мав доходи тільки з викладання музики та видавництва нот. Аврора в той час заробляла в десять раз більше. Фредерік хворий пішов з сім’ї. Аврора не стала його зупиняти.

В ті дні, ще не старий Шопен був схожий на старого чоловіка, він не відривав погляду від полу і важко переставляв набряклі ноги. Творчістю він вже не займався, заощаджень також не було – все пішло на лікування. Шопен залишився без грошей і жив на пожертвування від багатих прихильників. З їх допомогою він відважився на турне по Великобританії. У туманному кліматі туберкульоз ускладнився, здоров’я стало ще гіршим. Туберкульоз перекинувся і на шлунок. 17 жовтня 1849 року Шопен помер після тяжкої хвороби.

Стіна пам`яті Шопена у костьолі Святого Креста.

Його поховали у Парижі, а серце, як він і заповідав привезли на батьківщину, та замуровали в стіні у церкві Святого Креста. На похоронах було багато людей, але не було тієї, кого він згадував, коли помирав. Тяжко хворий він згадував: «Вона обіцяла, що я помру в її обіймах». Про його смерть Аврора дізналася вже після похорон, тому не прийшла і не прислала квітів. Про роль письменниці в житті Шопена свідки їх життя казали різне, в тому числі і недобре, казали, що вона вкоротила йому життя. Але в той час, коли вони були подружжям, вони написали найкращі свої твори. Фредерік – музику, Аврора – романи.

Музей Фредеріка Шопена у Варшаві