15 квітня - Всесвітній день мистецтв. Всім любителям прекрасного пропоную вікторину.

"Мистецтво – це час і простір, у якому живе краса людського духу. Як гімнастика випрямляє тіло, так мистецтво випрямляє душу"

Василь Сухомлинський https://learningapps.org/40253377

Дмитро Михайлович Гнатюк - уславлений співак, гордість України. До 100-річчя від дня народження.

Народився в селі Мамаївка, в Королівстві Румунія, на тій землі, що згодом стала українською. Змалку володів румунською мовою, але з роками став забувати. Його покоління було майже вибито руйнівною Вітчизняною війною. Довелося воювати і Дмитру. У 1940 році майбутній співак закінчив дев’ять класів середньої школи і вступив на учительські тримісячні курси. В той час, коли багатьох молодих вчителів призвали воювати, Гнатюк залишився в школі. Коли його колеги стали повертатися з війни – один без ноги, другий без руки, Гнатюк не витримав, пішов в військкомат і відразу потрапив на фронт. Недалеко від Польщі його частина потрапила під бомбардування. Дмитро був контужений, але залишився живим серед безлічі загиблих. Після лікування у шпиталі був направлений в тил, в Нижній Тагіл на танковий завод. «Там я відчув, що я співаю. Після контузії в мене відкрився голос» Хоча перший досвід співів він отримав у церковному хорі. Там в Нижньому Тагілі Гнатюк організував хор в п’ятсот чоловік. Всі хористи працювали, співали тільки в вільний час.

В 1945 році циганка напророчила йому, що він стане великим знаменитим артистом. Війна закінчилася і хор Гнатюка давав концерт перемоги, після концерту - банкет. Директор танкового заводу доручив Гнатюку відібрати співаків для навчання музиці, зрозуміло, що й сам Гнатюк мав вступати до консерваторії.

Київ. Парк Володимирська гірка

Після демобілізації Дмитро повернувся в Україну. Прогулюючись вулицями Києва – він полюбив це місто назавжди. Юнак чотири ночі ночував на березі Дніпра в альтанці на Володимирській гірці. Вже зрілими чоловіком він неодноразово повертався в те місце, де зародилася та любов до вітчизни. Потім склав іспити в консерваторію і отримав місце в гуртожитку. Але нестача грошей вимусила його повернутися додому та шукати можливість заробити. Саме тоді на вокзалі в Чернівцях йому циганка передрікла велике майбутнє.

Доброту людську він пам’ятав все життя.

В Київській консерваторії він вчився у співака і музичного педагога Івана Паторжинського, який відносився до Гнатюка з батьківською добротою. Він все життя згадує, як у голодні дні дружина Паторжинського пані Марфа підгодовувала студентів пиріжками. Після війни бідність була така, що навіть на сцену виходили в латаному одязі, і хоч хвилювалися, але посміхалися в зал і співали від всієї душі. Керівник народного хору знаменитий Григорій Верьовка дав грошей молодому Гнатюку на те, щоби він купив собі костюм, сорочку та туфлі, щоби виходити на сцену. Верьовка запропонував йому їхати в Москву, у Великий театр. А після Гнатюка запросили у Кремль, щоби співали для Сталіна у день народження вождя. Співали російські та українські пісні. А за правління Хрущова Гнатюк став Народним артистом СРСР.

Першими закордонними гастролями Гнатюка була поїздка в Австралію та Нову Зеландію. За контрактом він за два місяці мав дати п’ятдесят сім сольних концерти. Гастролі по північним країнам Африки були важкими: відсутність концертних залів та майданчиків, екзотичні умови проживання та необхідність берегтися від інфекцій. Він співав в Метрополітен-опера, куди його запросила Бланш Тібо.

П’ятдесят років життя Гнатюк віддав Київському оперному театру. Він був і співаком, і художнім керівником, режисером і директором. Він переспівав безліч оперних партій: і українських, і російських, і італійських. Улюбленою він назвав арію Остапа з опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба», а улюбленим композитором Джузеппе Верді, хоча опери Верді співати нелегко, бо вони написані для великих голосів, насичені мелодикою, та яскравими почуттями, персонажів опери потрібно не тільки проспівати, а ще й зіграти. Як режисер Гнатюк зробив постановки опер "Тарас Бульба", "Наталка Полтавка", "Запорожець за Дунаєм", "Пікова дама", "Мазепа", "Сорочинський ярмарок" та інші.

Улюблена роль - Остап з опери Миколи Лисенка "Тарас Бульба"

Улюблена пісня – «Пісня про рушник», в ній співак проспівував свою любов до матері, зворушливу до сліз. Її любили і слухачі, бо завжди цю пісню співав на «біс». Окрім цієї пісні найпопулярнішими були «Два кольори», «Ясени», «Черемшина» та багато інших.

Мистецтво і енергія дуже пов’язані, так вважав співак і тому не витрачав часу та енергію на відносини з жінками поза шлюбом. Разом з дружиною Галиною Макарівною прожив все життя. Його захопленням було збирання картин. В колекції Гнатюка переважав український пейзаж. Він збирав картини художників Сергія Васильківського, Петра Левченка, Миколи Пимоненко та інших.

Душа і досі співає, навіть уві сні.

Він прожив 92 роки, Герой соціалістичної праці, Герой України, Народний артист СРСР, добра та щира людина, він дарував своєму народу високу культуру співу оперного, камерного та естрадного.

До 215-річчя від дня народження Фрідеріка Шопена

Музика Фредеріка Шопена лагідна, сумна. А ще – патріотична. Ні до нього, ні після в Польщі не народжувалося композитора такого рівня. Поляки дуже пишаються своїм генієм, і він неодноразово оспівував любов до Батьківщини у своїх творах, захоплювався красою польських краєвидів, жалкував за минуле і з захопленням мріяв про кращу долю для своєї країни. Фредерік Шопен - один із небагатьох композиторів, який писав музику виключно для фортепіано. У його творчій спадщині немає ні опер, ні симфоній, а ось фортепіанні п'єси представлені у всьому своєму різноманітті. Його твори – це основа репертуару багатьох відомих піаністів, та й сам він був чудовим піаністом. Він прожив лише 39 років, та встиг створити чимало шедеврів. Його життя оточене легендами та домислами і, як усяка знаменита людина, Шопен мав і шанувальників, і недоброзичливців. Проте шедеври його не залишають байдужими вже не одне покоління слухачів.

Дом-музей у Зелязновій Волі, де народився композитор

Біографія Шопена багатогранна та строката. Згідно з легендою Фредерік Франтішек Шопен з'явився на світ у той момент, коли його батько, Ніколай Шопен, вчитель музики, грав на скрипці. Це трапилося у перший день весни 1810 року в містечку Зелязнова Воля. З тих пір музика супроводжувала Шопена все життя. З його першого крику і до останнього подиху. Після народження Фредеріка батько Ніколай Шопен, француз за походженням, отримав місце вчителя музики у престижному ліцеї – середньому освітньому закладі Варшави. І вся родина переїхала у столицю Польщі. Маленький Шопен виріс в музичному оточенні. Батько грав на флейті і скрипці, мати співала та грала на фортепіано. Вражаюча деталь: коли батьки починали музикувати - хлопчик плакав і дратувався. Це засмучувало батьків, вони думали, що музика йому шкідлива. Але вже у п’ятирічному віці Фредерік став розучувати нескладні композиційні твори вже самостійно, або с допомогою старшої сестри Людовіки.

Одночасно із заняттями музикою Фредерік отримав добру загальну освіту. С дитинства окрім рідної польської володів Французькою та німецькою мовами. Він цікавився історією і читав багато художньої літератури. В роки навчання в ліцеї виявив здібності в малюванні та акторській майстерності. Коли він став грати на фортепіано, то зрозумів, що не може брати деякі акорди, тому що не досить довгі пальці. Він вигадав, зробив і став носити пристосування для розтягування пальців, терплячі при цьому біль. Шопен був дитиною з дивностями, а прислуга вважала його божевільним. Тому, що практично щоночі, він у напівсонному стані схоплювався з ліжка і біг до фортепіано щось награвати. Тоді ще ніхто не знав, що майбутній геній приречений на довічні муки - епілепсія, нічні кошмари, а пізніше – туберкульоз.

В дитинстві він грав у повній темряві. Для цього просив гасити свічки, у такий спосіб він міг налаштуватися. І навіть у гостях, де збиралося багато людей, він завжди просив гасити свічки, коли грав.

В 1823 році Шопен вступав до Варшавського ліцею, продовжуючи займатися музикою.

Тоді ж він познайомився із юною співачкою Констанцією Гладковською, яка навчалася у Варшавській консерваторії. Гладковська стала першим коханням Шопена. Під враженням він склав одне із кращих творів «Бажання». Після виступів на оперній сцені Гладковської, Шопен розуміє, що любов його досягає невимовних висот. Він планує поїхати в Відень, а потім в Париж, щоби заробити грошей на одруження. Думки про кохану не покидають його, він сумує. Однак дівчина не дочекалася музиканта. Новина про одруження Констанції стала справжнім ударом. Він був у розпачі, але нічого не міг змінити.

І тут з’явилася нова жінка – Марія Вардажинська. З богатої родини польських магнатів – вона допомогла вилікувати рани і трохи забути про першу кохану – Констанцію. Марія була освіченою, навіть складала вірші. Фредерік зробив шлюбну пропозицію, дівчина та її батьки дали згоду, але чомусь попросили тримати у секреті, що вони заручені. І це тривало недовго. Марія Вардажинська вийшла заміж за іншого і свій вчинок пояснила тим, що Шопен створений для палкого та чистого кохання, а не для сірих сімейних буднів.

В той час, у 1829 році, у Варшаві проходить коронація російського імператора Ніколая І, якого оголосили польським королем. Це привело до суспільних сутичок. У листопаді 1830 року Шопен покидає Варшаву. Друзі влаштовують пишні проводи, та дарують йому срібний кубок із польською землею. Тоді Шопен промовив слова, які стали пророцтвом: «Я їду назавжди. Відчуваю, що ніколи не зможу повернутися на батьківщину»

Через два тижні після від’їзду Шопена у Варшаві почалося повстання. Дізнавшись про це, Шопен бажав повернутися, але його відмовили, сказавши, що він має служити батьківщині за допомогою музики. А в Польщі він міг загинути. Намагання поляків не виправдалися. Польща увійшла в склад Російської імперії. Була впроваджена російська грошова система, система вимірювань та вагів.

Переживаючи за свою країну Шопен пише знаменитий революційний етюд. Поразка повстання назавжди відрізала Шопену дорогу на батьківщину. Він так і залишився у Парижі до кінця своїх днів. В Парижі він завоював репутацію піаніста і композитора. В салонах аристократів слава Шопена зростала швидко. Знатні вельможі із задоволенням слухали фортепіанну гру і становилися прихильниками композитора. Вальси, мазурки, ноктюрни, етюди підходили для виконання у невеликому колі слухачів, оскільки сам Шопен не любив грати для великої аудиторії.

В Парижі він зустрічає головну любов свого життя: Аврору Дюдеван, звісну під псевдонімом Жорж Санд. Письменниця славилася не тільки своїми цікавими романами – вона іноді шокувала публіку. Носила чоловічий одяг, палила. Також знали, що вона була влюбливою, постійно міняла чоловіків та коханців. Одного разу у музиканта і композитора Ференца Ліста зібралися усі французькі письменники і аристократи. Була там і Жорж Санд, був і Шопен. Вперше побачивши її Шопен сказав: «Яка малоприємна жінка. Та і взагалі вона - жінка?»

Але композитор та письменниця закохалися і прожили разом дев’ять років. Жорж Санд була старшою на шість років і в момент знайомства в неї вже були діти – син і донька. Одного разу Жорж, граючись зі своєю собачкою, сказала Шопену: «Якби в мене був талант, то я би написала щось для собачки» Шопен написав «Вальс для маленької собачки» Наприкінці 1838 року вони їдуть жити на Майорку. Їдуть як одна родина: Аврора, Фредерік і діти. Оскільки Шопен хворів на туберкульоз, Аврора сподівалася, що у теплому кліматі Майорки йому стане краще. Але сталося навпаки, йому стало гірше.

В ті часи люди дуже боялися захворіти туберкульозом - всі речі, якими користувався хворий, викидали та спалювали. Дізнавшись про хворобу Шопена господар квартири, де вони оселилися, вигнав їх, і практично ніде вони не могли знайти притулку, знайшли тільки в монастирі де на невеликий час їх пустили монахи. Вони зрозуміли, що треба повертатися до Парижу. Кораблі також відмовлялися брати їх у якості пасажирів, аж поки вдалося упросити одного з капітанів. Їм дали найгіршу каюту поряд із загоном для свиней. Повернувшись до Франції, вони оселилися у маєтку Жорж Санд. Та бідкання не припинилися. Фредерік хворів, діти-підлітки завдавали клопоту: син Аврори ревнував матір до вітчима, а дочка навпаки настроювала Фредеріка проти матері. Конфлікти були частими, кохання зійшло нанівець. Шопен не займався концертами, тому що йому заважав кашель, мав доходи тільки з викладання музики та видавництва нот. Аврора в той час заробляла в десять раз більше. Фредерік хворий пішов з сім’ї. Аврора не стала його зупиняти.

В ті дні, ще не старий Шопен був схожий на старого чоловіка, він не відривав погляду від полу і важко переставляв набряклі ноги. Творчістю він вже не займався, заощаджень також не було – все пішло на лікування. Шопен залишився без грошей і жив на пожертвування від багатих прихильників. З їх допомогою він відважився на турне по Великобританії. У туманному кліматі туберкульоз ускладнився, здоров’я стало ще гіршим. Туберкульоз перекинувся і на шлунок. 17 жовтня 1849 року Шопен помер після тяжкої хвороби.

Стіна пам`яті Шопена у костьолі Святого Креста.

Його поховали у Парижі, а серце, як він і заповідав привезли на батьківщину, та замуровали в стіні у церкві Святого Креста. На похоронах було багато людей, але не було тієї, кого він згадував, коли помирав. Тяжко хворий він згадував: «Вона обіцяла, що я помру в її обіймах». Про його смерть Аврора дізналася вже після похорон, тому не прийшла і не прислала квітів. Про роль письменниці в житті Шопена свідки їх життя казали різне, в тому числі і недобре, казали, що вона вкоротила йому життя. Але в той час, коли вони були подружжям, вони написали найкращі свої твори. Фредерік – музику, Аврора – романи.

Музей Фредеріка Шопена у Варшаві

Композитор Ісаак Йосипович Дунаєвський народився 30 січня 1900 року в містечку Лохвиці, що під Полтавою.

Композитор Ісаак Йосипович Дунаєвський народився 30 січня 1900 року в містечку Лохвиці, що під Полтавою. А через десять років, Ісаак та його старший брат Борис переїжджають до Харкова, оселяються на Москалівці, одному з найстаріших районів міста, неподалік нинішнього центру. Ще до того брати складали іспити в реальному училищі в своєму місті, але не потрапили до квоти, призначеної для єврейських дітей.

Вступ до Харківського музичного училища вважався запасним, тобто не кращим варіантом вибору для братів. Але і для цього їм довелося подолати перепони. У той час євреям заборонялося жити на території губернських міст, дозвіл могли мати купці та ремісники. Тому Борис, який був на три роки старший, вивчився на палітурника, а Ісаака записали його учнем.

Ісаак Дунаєвський прожив у Харкові 14 років. Саме тут він отримав освіту скрипаля і композитора, почав писати музику.

У сім'ї Дунаєвських музикували всі, п'ятеро із семи дітей стали музикантами. Мама грала на роялі, а дідусь, який служив кантором у місцевій синагозі, вигадував єврейські гімни, які, як кажуть, досі співають у США. Великий вплив на хлопчика вчинив брат батька дядько Самуїл, який був гітаристом і сам складав пісні. Дядько мав неймовірне в Лохвиці багатство - грамофон, так що слухання музики стало однією з розваг сім'ї. Дядько був першим педагогом Ісаака та навчив його основам музичної грамоти. Ісаак у сім років вже міг грати на фортепіано і мріяв стати музикантом. Харківське музичне училище в ті роки мало високий статус. Там бували найкращі на той час музиканти: Петро Чайковський, Сергій Рахманінов, Олександр Скрябін. Засновник училища Ілля Слатін підтримував престиж закладу ретельним підбором викладачів. Десятирічного Дунаєвського визначили до підготовчого відділення, а після іспитів зарахували на третій курс училища у клас професора Костянтина Горського. То була людина-легенда. Талановитий скрипаль і композитор.

Пізніше в училищі з'явився молодий педагог Йосип Ахрон. Перші твори Ісаак Дунаєвський створив під керівництвом Ахрона. Він же переконав батька юного Ісаака купити хлопчикові дуже дорогий інструмент - скрипку Аматі. Життя в Харкові було бурхливим і насиченим. Паралельно з училищем Ісаак вступає до приватної гімназії, закінчивши благополучно обидва заклади, пішов у консерваторію. При цьому Дунаєвський встиг два роки повчитися на юридичному факультеті місцевого університету, - це була поступка батькові, який хотів дати синові надійну професію.

Яскравою пристрастю була Віра Юренєва. В цю неймовірну актрису було закохане все місто.

У 16 років Дуня, як його називали друзі, вперше закохався. Дамою серця стала театральна зірка Харкова Євгенія Леонтович. Проте, справжнісінька любовна драма була попереду. Яскравою пристрастю була Віра Юренєва. В цю неймовірну актрису було закохане все місто. Юний Ісаак читав їй напам'ять «Пісню пісней» Соломона, а в неї був законний чоловік та й ще декілька романів одночасно. Йому – 19 років, їй більше 40. Любовне щастя було коротким, але мало наслідки. Юренєвою був зачарований і Борис Дунаєвський, і це посварило братів на все життя. Відчай від неможливості бути з коханою штовхнув Ісаака у шлюб з дівчиною, яку не кохав. Проте… Ісаак все життя був влюбливим і мав успіх у жінок.

У 1918 році у Києві та Харкові були популярні кабаре та театри мініатюр. Дунаєвський писав музику для мелодекламацій. Через якийсь час Дунаєвський отримав роботу скрипаля в оркестрі драмтеатру Миколи Синельникова, а невдовзі обійняв посаду завідувача музичної частиною, пробував себе у ролі диригента і почав писати музику. У цьому театрі він познайомився з юною Клавдією Шульженко. Таким був період життя композитора в рідній Україні.

Віктор Полтавець - український художник історичного, батального та пейзажного жанрів, ілюстратор книг. До 100-річчя від дня народження

Віктор Полтавець народився у селі Пологи Запорізької області у 1925 році. Рід Полтавців походить від писаря Війська Запорізького Тиміша Полтавця, тому їх сім’ю називали Писарями. Віктор зростав серед вільних степів і з самого дитинства знався із конями, вправно їздив верхи. 17-літнім юнаком він пішов на війну. Служив сапером, мав поранення.

Атаку відбито

Освіту отримав у Харківському художньому інституті, в майстерні батального живопису Михайла Дерегуса. Його дипломна робота «Атаку відбито» відразу потрапила в Національний художній музей України. Після художник переїхав до Києва.

Табун

Історичні картини, батальні сцени - це основний жанр станкового живопису Віктора Полтавця. Його творчість охоплює історичні періоди від скіфської доби і до Незалежності. Картини глибоко психологічні, композиційно довершені, іноді романтичні, пейзажі ліричні, в них відчувається майстерний рисунок та вишукані колірні сполучення.

Червоні козаки

Віктор Полтавець вільно писав коней у будь-якому ракурсі, або у нестримному русі. Заради етюдів з кіньми він їздив на кінні заводи.

В нічне

Художник завжди шукав натхнення у природі, любив писати картини на пленері. В його творчості – ціла низка пейзажів українських степів, околиць та селянських хаток.

Пейзаж з вечірнім небом

Велику частину свого життя художник присвятив ілюструванню літературних творів. Він ілюстрував твори класичної української та світової літератури, часто складної історичної тематики, збірки віршів, серед яких – твори Тараса Шевченка, також українські народні казки та твори для дітей. Книги з ілюстраціями Віктора Полтавця відзначалися мистецтвознавцями та неодноразово перевидавалися. Він протягом 17 років обіймав посаду головного художника видавництва дитячої літератури «Веселка» і за цей час сформував колектив яскравих та талановитих художників-графіків, творчість яких відзначалася нагородами на міжнародних конкурсах.

Ілюстрація до повісті Нечуя-Левицького "Кайдашева сім`я"

Сам художник за своє життя мав багато нагород, йому було присвоєно звання "Заслуженого діяча мистецтв України", та звання "Народного художника України".

Пейзаж з коровами

Твори художника зберігаються у музеях та приватних колекціях як України, так і інших країн. Його дочка Оксана Полтавець-Гуйда також стала художницею.

Козаки

Рейнгольд Моріцевич Глієр - український композитор, виконавець, диригент, музичний педагог. До 150-річчя від дня народження.

«Вперше в житті я став свідком таких овацій, такого тріумфу… Цей складний комплекс вражень і став поштовхом, що вирішив мою подальшу долю», - так згадував Рейногольд Глієр той момент, коли він вирішив стати не просто виконавцем музики, а композитором. А сталося це після виконання увертюри «1812 рік» Петра Чайковського, під час концерту у Києві, яким диригував сам композитор. А до того юний Глієр вже вивчав музику у Київському музичному училищі, куди вступив всупереч волі батьків. Батьки ж очікували, що Рейнгольд наслідує родинне ремесло – виготовлення духових інструментів. Ще на початку дев’ятнадцятого століття дід композитора, німець за походженням, оселився у Києві та відкрив свою майстерню.

Його ім`я у перекладі з німецької означає "Чисте золото". Ті, хто знав композитора за життя, говорили, що це ім`я йому лічить. Сам же він зізнавався, що все життя прагнув бути якнайкращим. Всі оточуючі відзначали його неймовірне працелюбство, працездатність та наполегливість. У період навчання у консерваторії молодий Рейнгольд Глієр проявив надзвичайну працездатність, ретельно вивчаючи не лише твори, які передбачені програмою, але і багато інших, знайомлячись з творами своїх сучасників та тісно вивчаючи фольклор різних народів і національностей. За перший струнний секстет композитор-початківець одержить найпрестижнішу Музичну премію імені Михайла Глінки. Після закінчення з золотою медаллю консерваторії у 1913 році Глієр повертається до Києва для викладання композиції у новоствореній Київській консерваторії, а за рік він стає її директором.

Музичне училище, а з 1913 року Київська консерваторія.

Учитель Сергія Прокоф’єва. На початку літа 1902 року молодий композитор прибув поїздом у містечко Гришине, що на Донеччині. Там його зустріли й попрямували до Сонцевки, у маєток родини Прокоф’євих, де Глієр мав стати учителем музики одинадцятилітнього Сергія, майбутнього великого композитора. Заняття музикою були кожного дня і тривали дві години. Перша година – фортепіанна гра, а друга – теорія музики. Після заняття – шахи, ігри, домашні спектаклі, прогулянки на конях, крокет, плавання та інше. Вечорами – музикування. І лише вранці, ще до сніданку Глієр працював над своїми творами.

Ідея єднання та солідарності народів у творчості Глієра масштабно представлена «Увертюрою на слов’янські народні теми» для великого симфонічного оркестру. А у 1941 році композитор пише ще одну увертюру «Дружба народів» В цей важкий воєнний час Глієр жив з постійним відчуттям відповідальності за своїх колег, які опинилися у різних кутках країни. Сам він також був позбавлений домівки, але переїзди, тривоги, турботи не знизили творчої активності композитора. Він використовував кожну годину, щоб писати музику.

Глієр та Україна Рейнгольд Глієр є автором ряду творів на українську тематику. Це балет «Тарас Бульба»; симфонічна картина-балет «Запорожці»; симфонічна поема «Заповіт», присвячена пам'яті Тараса Шевченка; «Подражаніє Ієзекіїлю», за віршем Шевченка; музика до драматичних вистав «Іван Гус», «Гайдамаки» та містерії «Великий льох» за поемами Тараса Шевченка. Впливи українських фольклорних джерел виявляються і в інших музичних творах великих та малих форм. Крім того Глієр оркестрував та редагував опери «Наталка Полтавка», «Чорноморці», інструментував сцени з опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка, кантату «Шевченкові» і драматичні картини «Гайдамаки» Кирила Стеценка.

У творчій спадщині композитора понад 500 творів, зокрема 7 балетів, 5 опер, понад 20 симфонічних композицій, близько 150 романсів та вокальної лірики. Його ім’я носить Муніципальна академія музики. Друзі та сучасники згадували композитора як «Людину з добрим серцем, чуттєву та поетичну». Рейнгольд Моріцевич Глієр вважав, що любов та краса змінюють світ на краще, тому його твори вражають чуттєвою ліричністю та проникливістю.

100 років від дня народження українського артиста оперети, співака, режисера, актора кіно і конферансьє Михайла Водяного

 

"За  Одесу знаєш?"

     Актор Михайло Водяной за своє творче життя зіграв понад сто ролей, і  найбільш органічним він був у ролі одеситів. Яшко Буксир, Мишко Япончик та колоритний Попандопуло. Саме після ролі  бандита в тільнику і червоних галіфе у фільмі «Весілля в Малинівці» актор  став найбільш популярним, його жарти пішли у народ. Глядачі вважали Водяного справжнім одеситом, але за народженням він був харків’янином. І навіть свою акторську діяльність розпочав не в Одесі. А сталося так, що Водяной працював у Львівському театрі музичної комедії, і між Львовом та Одесою відбувся обмін театрами. Одеські актори поїхали до Львова, а Львівські – до Одеси. І в  п’ятдесяті – сімдесяті роки  Михайло Водяной  був найпопулярнішим актором  на  одеській театральній сцені. Для одесита йти до театру значило йти «на Водяного», а  якщо вистава була без його участі, то це вже була вистава іншої якості.  Не за фактом народження, а по духу Водяной став одним із символів Одеси.   

"І  шо я  такий  закоханий?"

     Він  не був красенем, не виділявся особливою пластичністю, мав скромні вокальні дані, навіть невеличку ваду вимовлення. Але, коли він виходив на сцену, зал зустрічав його шквалом овацій. Водяной  був цікавим навіть у нецікавій ролі, він жив на сцені, тримав себе природно і володів воістину магічним впливом на глядача. В нього було те, чому не навчить жоден театральний вуз, не підкаже ніякий режисер. 

"От  тільки  китів  мені не вистачало!"

    Спектакль «Біла акація» був поставлений у той час, коли в Одесі був найбільший у світі Чорноморський флот. Водяному дісталася роль  легковажного та лінивого стиляги Яшка Буксира.  Легендою стало, як костюмери підбирали вбрання для Яшка.  Заклопотаний своїм одягом для ролі,  Водяний зустрів на Дерибасівській  перехожого у строкатій сорочці, заговорив з ним, попросив продати сорочку.  Закінчилося тим, що випадковий перехожий, впізнавши комедійного актора,  подарував йому  і сорочку, і  краватку.  Оперета спочатку ставилася на сцені, а потім, у 1957 році було знято фільм. 

«Як  мене об’явити? Мишко Япончик завжди  сам об’являється»

       У 1964 році була поставлена оперета  Сандлера «На світанку» в якій Водяной зіграв легендарну для Одеси особистість – Мишка Япончика, бандита грабіжника, що загинув від кулі у 1919 році, якого увічнив знаменитий письменник одесит Ісак Бабель  у  «Одеських оповіданнях». Співак Леонід Утьосов знав особисто Мишка Япончика, допоміг актору створити образ бандита, а потім сказав, що Водяний більше схожий на Япончика, ніж він сам. Вистава витримала понад 250 показів. Паралельно з виставою знімали фільм «Ескадра йде на Захід».

"Міністр фінансів  і  ад`ютант Попандопуло з Одеси"

    Фільм «Весілля в Малинівці», що посів друге місце у прокаті,  знімався у селі Малинівка,  в  Полтавській області. Знімальна група оселилася у  великому сільському будинку, а місцеві жителі полюбили артистів, та майже щодня  пригощали їх  варениками і не тільки.  Селяни брали участь у зйомках масових сцен, співали.  Роль Попандопуло не була головною, але присутні казали, що як тільки на знімальному  майданчику з’являвся Водяной – наче сходить сонечко.

"Якби  я раніш побачив, як  грає Тев`є Молочника Водяной, то ніколи б не став його грати"

    Вершиною творчості та лебединою піснею  стала роль Тев`є молочника у  бродвейському мюзіклі  «Скрипаль на даху» Разом із фатальним невдахою, проте добряком і оптимістом Тев`є пронизливо і глибоко переживав  актор  життя  незламне  ударами  долі. Це було в той час, коли  проти актора порушили карну справу. Звинувачення виявилися підробленими, але підірвали   здоров’я Михайла Водяного.   Актор Ульянов після  перегляду  спектаклю «Скрипаль на даху» сказав: «Якби  я раніш побачив, як  грає Тев`є Молочника Водяной, то ніколи б не став його грати"

Театр музкомедії в Одесі імені Михайла Водяного

        1972 року Водяного обрали головою правління Одеського міжобласного управління Українського театрального товариства. Із 1979 до 1983-го він був і художнім керівником і директором Одеського театру музичної комедії. Також виступав як режисер. Він доклав чимало зусиль для спорудження нової будівлі Одеського театру музичної комедії. У 1994 році театру було присвоєно ім’я Михайла Водяного.   І  кожного  року  на  сцені  йде вистава «Бал на честь короля»  - це сценічний пам’ятник  великому актору, якого любить і пам’ятає Одеса.  Для увіковічення пам’яті  актора багато зробила його дружина, актриса Маргарита   Дьоміна. Вона була не тільки дружиною, а й  помічницею та ангелом охоронцем, відданою супутницею. Вони зустрілися у Львівському театрі оперети, вперше зіграли в опереті «Вільний вітер» і прожили разом 35 років.   

Михайло Водяной  і  Маргарита Дьоміна