Композитор Ісаак Йосипович Дунаєвський народився 30 січня 1900 року в містечку Лохвиці, що під Полтавою.

Композитор Ісаак Йосипович Дунаєвський народився 30 січня 1900 року в містечку Лохвиці, що під Полтавою. А через десять років, Ісаак та його старший брат Борис переїжджають до Харкова, оселяються на Москалівці, одному з найстаріших районів міста, неподалік нинішнього центру. Ще до того брати складали іспити в реальному училищі в своєму місті, але не потрапили до квоти, призначеної для єврейських дітей.

Вступ до Харківського музичного училища вважався запасним, тобто не кращим варіантом вибору для братів. Але і для цього їм довелося подолати перепони. У той час євреям заборонялося жити на території губернських міст, дозвіл могли мати купці та ремісники. Тому Борис, який був на три роки старший, вивчився на палітурника, а Ісаака записали його учнем.

Ісаак Дунаєвський прожив у Харкові 14 років. Саме тут він отримав освіту скрипаля і композитора, почав писати музику.

У сім'ї Дунаєвських музикували всі, п'ятеро із семи дітей стали музикантами. Мама грала на роялі, а дідусь, який служив кантором у місцевій синагозі, вигадував єврейські гімни, які, як кажуть, досі співають у США. Великий вплив на хлопчика вчинив брат батька дядько Самуїл, який був гітаристом і сам складав пісні. Дядько мав неймовірне в Лохвиці багатство - грамофон, так що слухання музики стало однією з розваг сім'ї. Дядько був першим педагогом Ісаака та навчив його основам музичної грамоти. Ісаак у сім років вже міг грати на фортепіано і мріяв стати музикантом. Харківське музичне училище в ті роки мало високий статус. Там бували найкращі на той час музиканти: Петро Чайковський, Сергій Рахманінов, Олександр Скрябін. Засновник училища Ілля Слатін підтримував престиж закладу ретельним підбором викладачів. Десятирічного Дунаєвського визначили до підготовчого відділення, а після іспитів зарахували на третій курс училища у клас професора Костянтина Горського. То була людина-легенда. Талановитий скрипаль і композитор.

Пізніше в училищі з'явився молодий педагог Йосип Ахрон. Перші твори Ісаак Дунаєвський створив під керівництвом Ахрона. Він же переконав батька юного Ісаака купити хлопчикові дуже дорогий інструмент - скрипку Аматі. Життя в Харкові було бурхливим і насиченим. Паралельно з училищем Ісаак вступає до приватної гімназії, закінчивши благополучно обидва заклади, пішов у консерваторію. При цьому Дунаєвський встиг два роки повчитися на юридичному факультеті місцевого університету, - це була поступка батькові, який хотів дати синові надійну професію.

Яскравою пристрастю була Віра Юренєва. В цю неймовірну актрису було закохане все місто.

У 16 років Дуня, як його називали друзі, вперше закохався. Дамою серця стала театральна зірка Харкова Євгенія Леонтович. Проте, справжнісінька любовна драма була попереду. Яскравою пристрастю була Віра Юренєва. В цю неймовірну актрису було закохане все місто. Юний Ісаак читав їй напам'ять «Пісню пісней» Соломона, а в неї був законний чоловік та й ще декілька романів одночасно. Йому – 19 років, їй більше 40. Любовне щастя було коротким, але мало наслідки. Юренєвою був зачарований і Борис Дунаєвський, і це посварило братів на все життя. Відчай від неможливості бути з коханою штовхнув Ісаака у шлюб з дівчиною, яку не кохав. Проте… Ісаак все життя був влюбливим і мав успіх у жінок.

У 1918 році у Києві та Харкові були популярні кабаре та театри мініатюр. Дунаєвський писав музику для мелодекламацій. Через якийсь час Дунаєвський отримав роботу скрипаля в оркестрі драмтеатру Миколи Синельникова, а невдовзі обійняв посаду завідувача музичної частиною, пробував себе у ролі диригента і почав писати музику. У цьому театрі він познайомився з юною Клавдією Шульженко. Таким був період життя композитора в рідній Україні.

Віктор Полтавець - український художник історичного, батального та пейзажного жанрів, ілюстратор книг. До 100-річчя від дня народження

Віктор Полтавець народився у селі Пологи Запорізької області у 1925 році. Рід Полтавців походить від писаря Війська Запорізького Тиміша Полтавця, тому їх сім’ю називали Писарями. Віктор зростав серед вільних степів і з самого дитинства знався із конями, вправно їздив верхи. 17-літнім юнаком він пішов на війну. Служив сапером, мав поранення.

Атаку відбито

Освіту отримав у Харківському художньому інституті, в майстерні батального живопису Михайла Дерегуса. Його дипломна робота «Атаку відбито» відразу потрапила в Національний художній музей України. Після художник переїхав до Києва.

Табун

Історичні картини, батальні сцени - це основний жанр станкового живопису Віктора Полтавця. Його творчість охоплює історичні періоди від скіфської доби і до Незалежності. Картини глибоко психологічні, композиційно довершені, іноді романтичні, пейзажі ліричні, в них відчувається майстерний рисунок та вишукані колірні сполучення.

Червоні козаки

Віктор Полтавець вільно писав коней у будь-якому ракурсі, або у нестримному русі. Заради етюдів з кіньми він їздив на кінні заводи.

В нічне

Художник завжди шукав натхнення у природі, любив писати картини на пленері. В його творчості – ціла низка пейзажів українських степів, околиць та селянських хаток.

Пейзаж з вечірнім небом

Велику частину свого життя художник присвятив ілюструванню літературних творів. Він ілюстрував твори класичної української та світової літератури, часто складної історичної тематики, збірки віршів, серед яких – твори Тараса Шевченка, також українські народні казки та твори для дітей. Книги з ілюстраціями Віктора Полтавця відзначалися мистецтвознавцями та неодноразово перевидавалися. Він протягом 17 років обіймав посаду головного художника видавництва дитячої літератури «Веселка» і за цей час сформував колектив яскравих та талановитих художників-графіків, творчість яких відзначалася нагородами на міжнародних конкурсах.

Ілюстрація до повісті Нечуя-Левицького "Кайдашева сім`я"

Сам художник за своє життя мав багато нагород, йому було присвоєно звання "Заслуженого діяча мистецтв України", та звання "Народного художника України".

Пейзаж з коровами

Твори художника зберігаються у музеях та приватних колекціях як України, так і інших країн. Його дочка Оксана Полтавець-Гуйда також стала художницею.

Козаки

Рейнгольд Моріцевич Глієр - український композитор, виконавець, диригент, музичний педагог. До 150-річчя від дня народження.

«Вперше в житті я став свідком таких овацій, такого тріумфу… Цей складний комплекс вражень і став поштовхом, що вирішив мою подальшу долю», - так згадував Рейногольд Глієр той момент, коли він вирішив стати не просто виконавцем музики, а композитором. А сталося це після виконання увертюри «1812 рік» Петра Чайковського, під час концерту у Києві, яким диригував сам композитор. А до того юний Глієр вже вивчав музику у Київському музичному училищі, куди вступив всупереч волі батьків. Батьки ж очікували, що Рейнгольд наслідує родинне ремесло – виготовлення духових інструментів. Ще на початку дев’ятнадцятого століття дід композитора, німець за походженням, оселився у Києві та відкрив свою майстерню.

Його ім`я у перекладі з німецької означає "Чисте золото". Ті, хто знав композитора за життя, говорили, що це ім`я йому лічить. Сам же він зізнавався, що все життя прагнув бути якнайкращим. Всі оточуючі відзначали його неймовірне працелюбство, працездатність та наполегливість. У період навчання у консерваторії молодий Рейнгольд Глієр проявив надзвичайну працездатність, ретельно вивчаючи не лише твори, які передбачені програмою, але і багато інших, знайомлячись з творами своїх сучасників та тісно вивчаючи фольклор різних народів і національностей. За перший струнний секстет композитор-початківець одержить найпрестижнішу Музичну премію імені Михайла Глінки. Після закінчення з золотою медаллю консерваторії у 1913 році Глієр повертається до Києва для викладання композиції у новоствореній Київській консерваторії, а за рік він стає її директором.

Музичне училище, а з 1913 року Київська консерваторія.

Учитель Сергія Прокоф’єва. На початку літа 1902 року молодий композитор прибув поїздом у містечко Гришине, що на Донеччині. Там його зустріли й попрямували до Сонцевки, у маєток родини Прокоф’євих, де Глієр мав стати учителем музики одинадцятилітнього Сергія, майбутнього великого композитора. Заняття музикою були кожного дня і тривали дві години. Перша година – фортепіанна гра, а друга – теорія музики. Після заняття – шахи, ігри, домашні спектаклі, прогулянки на конях, крокет, плавання та інше. Вечорами – музикування. І лише вранці, ще до сніданку Глієр працював над своїми творами.

Ідея єднання та солідарності народів у творчості Глієра масштабно представлена «Увертюрою на слов’янські народні теми» для великого симфонічного оркестру. А у 1941 році композитор пише ще одну увертюру «Дружба народів» В цей важкий воєнний час Глієр жив з постійним відчуттям відповідальності за своїх колег, які опинилися у різних кутках країни. Сам він також був позбавлений домівки, але переїзди, тривоги, турботи не знизили творчої активності композитора. Він використовував кожну годину, щоб писати музику.

Глієр та Україна Рейнгольд Глієр є автором ряду творів на українську тематику. Це балет «Тарас Бульба»; симфонічна картина-балет «Запорожці»; симфонічна поема «Заповіт», присвячена пам'яті Тараса Шевченка; «Подражаніє Ієзекіїлю», за віршем Шевченка; музика до драматичних вистав «Іван Гус», «Гайдамаки» та містерії «Великий льох» за поемами Тараса Шевченка. Впливи українських фольклорних джерел виявляються і в інших музичних творах великих та малих форм. Крім того Глієр оркестрував та редагував опери «Наталка Полтавка», «Чорноморці», інструментував сцени з опери «Тарас Бульба» Миколи Лисенка, кантату «Шевченкові» і драматичні картини «Гайдамаки» Кирила Стеценка.

У творчій спадщині композитора понад 500 творів, зокрема 7 балетів, 5 опер, понад 20 симфонічних композицій, близько 150 романсів та вокальної лірики. Його ім’я носить Муніципальна академія музики. Друзі та сучасники згадували композитора як «Людину з добрим серцем, чуттєву та поетичну». Рейнгольд Моріцевич Глієр вважав, що любов та краса змінюють світ на краще, тому його твори вражають чуттєвою ліричністю та проникливістю.

100 років від дня народження українського артиста оперети, співака, режисера, актора кіно і конферансьє Михайла Водяного

 

"За  Одесу знаєш?"

     Актор Михайло Водяной за своє творче життя зіграв понад сто ролей, і  найбільш органічним він був у ролі одеситів. Яшко Буксир, Мишко Япончик та колоритний Попандопуло. Саме після ролі  бандита в тільнику і червоних галіфе у фільмі «Весілля в Малинівці» актор  став найбільш популярним, його жарти пішли у народ. Глядачі вважали Водяного справжнім одеситом, але за народженням він був харків’янином. І навіть свою акторську діяльність розпочав не в Одесі. А сталося так, що Водяной працював у Львівському театрі музичної комедії, і між Львовом та Одесою відбувся обмін театрами. Одеські актори поїхали до Львова, а Львівські – до Одеси. І в  п’ятдесяті – сімдесяті роки  Михайло Водяной  був найпопулярнішим актором  на  одеській театральній сцені. Для одесита йти до театру значило йти «на Водяного», а  якщо вистава була без його участі, то це вже була вистава іншої якості.  Не за фактом народження, а по духу Водяной став одним із символів Одеси.   

"І  шо я  такий  закоханий?"

     Він  не був красенем, не виділявся особливою пластичністю, мав скромні вокальні дані, навіть невеличку ваду вимовлення. Але, коли він виходив на сцену, зал зустрічав його шквалом овацій. Водяной  був цікавим навіть у нецікавій ролі, він жив на сцені, тримав себе природно і володів воістину магічним впливом на глядача. В нього було те, чому не навчить жоден театральний вуз, не підкаже ніякий режисер. 

"От  тільки  китів  мені не вистачало!"

    Спектакль «Біла акація» був поставлений у той час, коли в Одесі був найбільший у світі Чорноморський флот. Водяному дісталася роль  легковажного та лінивого стиляги Яшка Буксира.  Легендою стало, як костюмери підбирали вбрання для Яшка.  Заклопотаний своїм одягом для ролі,  Водяний зустрів на Дерибасівській  перехожого у строкатій сорочці, заговорив з ним, попросив продати сорочку.  Закінчилося тим, що випадковий перехожий, впізнавши комедійного актора,  подарував йому  і сорочку, і  краватку.  Оперета спочатку ставилася на сцені, а потім, у 1957 році було знято фільм. 

«Як  мене об’явити? Мишко Япончик завжди  сам об’являється»

       У 1964 році була поставлена оперета  Сандлера «На світанку» в якій Водяной зіграв легендарну для Одеси особистість – Мишка Япончика, бандита грабіжника, що загинув від кулі у 1919 році, якого увічнив знаменитий письменник одесит Ісак Бабель  у  «Одеських оповіданнях». Співак Леонід Утьосов знав особисто Мишка Япончика, допоміг актору створити образ бандита, а потім сказав, що Водяний більше схожий на Япончика, ніж він сам. Вистава витримала понад 250 показів. Паралельно з виставою знімали фільм «Ескадра йде на Захід».

"Міністр фінансів  і  ад`ютант Попандопуло з Одеси"

    Фільм «Весілля в Малинівці», що посів друге місце у прокаті,  знімався у селі Малинівка,  в  Полтавській області. Знімальна група оселилася у  великому сільському будинку, а місцеві жителі полюбили артистів, та майже щодня  пригощали їх  варениками і не тільки.  Селяни брали участь у зйомках масових сцен, співали.  Роль Попандопуло не була головною, але присутні казали, що як тільки на знімальному  майданчику з’являвся Водяной – наче сходить сонечко.

"Якби  я раніш побачив, як  грає Тев`є Молочника Водяной, то ніколи б не став його грати"

    Вершиною творчості та лебединою піснею  стала роль Тев`є молочника у  бродвейському мюзіклі  «Скрипаль на даху» Разом із фатальним невдахою, проте добряком і оптимістом Тев`є пронизливо і глибоко переживав  актор  життя  незламне  ударами  долі. Це було в той час, коли  проти актора порушили карну справу. Звинувачення виявилися підробленими, але підірвали   здоров’я Михайла Водяного.   Актор Ульянов після  перегляду  спектаклю «Скрипаль на даху» сказав: «Якби  я раніш побачив, як  грає Тев`є Молочника Водяной, то ніколи б не став його грати"

Театр музкомедії в Одесі імені Михайла Водяного

        1972 року Водяного обрали головою правління Одеського міжобласного управління Українського театрального товариства. Із 1979 до 1983-го він був і художнім керівником і директором Одеського театру музичної комедії. Також виступав як режисер. Він доклав чимало зусиль для спорудження нової будівлі Одеського театру музичної комедії. У 1994 році театру було присвоєно ім’я Михайла Водяного.   І  кожного  року  на  сцені  йде вистава «Бал на честь короля»  - це сценічний пам’ятник  великому актору, якого любить і пам’ятає Одеса.  Для увіковічення пам’яті  актора багато зробила його дружина, актриса Маргарита   Дьоміна. Вона була не тільки дружиною, а й  помічницею та ангелом охоронцем, відданою супутницею. Вони зустрілися у Львівському театрі оперети, вперше зіграли в опереті «Вільний вітер» і прожили разом 35 років.   

Михайло Водяной  і  Маргарита Дьоміна

Григорій Козлов. Замах на мистецтво. Арт-детектив.

 Буктрейлер

Кіра Муратова: "Я одеський режисер"

У червні 2021 року Національний центр Олександра Довженко доніс до широкого загалу любителів кіно рейтинг 100 найкращих фільмів за всю історію існування українського кінематографу. В цій сотні Кіра Муратова лідерка, адже її фільмів – 7, і це більше, ніж інших кіномитців. Рейтинг складено за результатами опитування представників національної та міжнародної кінокритичної спільноти. При тому, що глядачі обурюються: це неможливо дивитися! 

 В світі кіно Кіра Муратова славиться як противниця стереотипів, і любителька відхилень, сюрпризів та несподіванок. Вона завжди йшла проти течії. Її вважають режисером елітарним, для глядачів вибраних. Її це не засмучує, бо вона і не прагнула бути цікавою для всіх. Кіра Георгіївна вважала, що митець має бути цікавим перш за все собі. Тоді є шанс, що будеш цікавим тим, хто подібний тобі, а якщо ставиш задачу бути цікавим для всіх, то будеш наче розсіяний у тумані. Кожен її фільм не схожий на попередній. Але ж в її кінокартинах є дещо таке, що подібно фірмовому знаку: це зроблено Кірою Муратовою. Вона використовує чорно-білу зйомку, філософські жарти, виразна міміка героїв, які по декілька разів повторюють одні ті самі фрази. Колись їй запропонували самій визначити свою особливість, вона назвала те, що повторення одних і тих фраз – це є її маніакальність. Один кінокритик сказав про її творчість, що це стиль високої недорікуватості. Ламкі, примхливі, надривні інтонації персонажів – також фірмовий знак Кіри Муратової. І поряд з недорікуватістю – поезія, вишуканий літературний стиль мовлення. Володарка престижних нагород: премії «Тріумф», двох премій «Ніка» за кращій фільм, за кращу режисуру… їй були відомі довгі періоди вимушеної бездіяльності, нудні дні та навіть роки очікування можливості займатися любимою справою. У радянські часи Кіру Муратову звинувачували у антирадянщині. Держкіно УРСР виносило заборони режисеру Муратовій знімати фільми, вже зняті не допускалися в прокат. Тавро професійної непридатності погрожувало їй. Початок творчої біографії Кіри Муратової був звичайним. Після закінчення ВДІКу приїхало в Одесу молоде подружжя режисерів Муратових – Кіра і Олександр. У 1964 році вийшов їх перший фільм «Наш чесний хліб». Після того шляхи Кіри та Олександра розійшлися. Олександр поїхав у Київ а Кіра з донькою залишилися в Одесі. Через три роки Кіра зняла свій перший фільм «Короткі зустрічі». Це розповідь про двох, які кохали одне одного, але життя розводило їх, залишаючи для кохання лише короткі зустрічі. Вона сама зіграла головну роль у партнерстві з Володимиром Висоцьким. Над фільмом прошумів гуркіт критики, його випустили в прокат обмеженим тиражем. А над наступним фільмом «Довгі проводи» вибухнула гроза. Фільм назвали мракобісним та антирадянським. Казали, що вона створила якийсь дивний, похмурий та хворобливий світ. Жодного яскравого кадру, жодного приємного обличчя, люди не розмовляють, а бурмочуть. Сірість на вулицях, сірість у душах, безрадісна атмосфера, маленький затхлий світ, морально спустошені люди з дрібними егоїстичними інтересами. Критиками було сказано, що Муратова створила ідейний і художній брак. «Довгі проводи», так само, як і «Короткі зустрічі» розповідали про жіночу долю, про жінку, яка залишилася без чоловіка, яка сама виростила дитину, про відчайдушне намагання утримати біля себе вже дорослого сина. Сюжет фільму дуже простий, кінокритика визначила як провінційну мелодраму. Режисер ні в які полеміки, сперечання з критикою не вступала. Потім були «Пізнаючи білий світ» із Олексієм Жарковим, Ніною Руслановою, Людмилою Гурченко; «Серед сірого каміння» із Станіславом Говарухіним, Ніною Руслановою, "Зміна долі і знову неординарний, не всім розумілий, надривно емоційний «Астенічний синдром» В фільмі два героя, дві новели. Перший герой – жінка лікар, яка поховала чоловіка та знаходиться у депресивному стані, іноді веде себе агресивно і стикається з людьми, які також, як і вона знаходяться на грані нервового виснаження, зриву. Герой другої новели - шкільний вчитель. Через неприємності на роботі та в особистому житті в нього з’являється астенічний синдром – він засинає в самих непідходящих ситуаціях. Він потрапляє у лікарню для душевнохворих і розуміє, що біля нього люди, які не більш божевільні, ніж ті, хто не в лікарні, а на свободі. Фільм, знятий у останні роки радянської влади викликав багато критичних висловлювань від глядачів і професійних критиків. "Це неможливо дивитися!" І комерційниї успіх фільму виключений. Але ж фільм отримав дві премії «Ніка», спеціальний приз журі Берлінського кінофестивалю. Далі - «Чутлтвий міліціонер»; «Захоплення», нагороджені двома преміями «Ніка», також незрозумілий широкому загалу глядачів фільм; «Три історії» - цей фільм можна характеризувати як чорнуху, У головних ролях Рената Літвінова, Сергій Маковецький, Олег Табаков; «Лист в Америку» - короткометражный; «Другорядні люди»; «Чеховскі мотиви» «Настроювач» із Георгієм Делієвим, Аллою Демідовою, Ренеатою Літвіновою; «Два в одному» - премия «Ника», в головних ролях Богдан Ступка, Рената Літвінова; «Одвічне повернення» ролях Олег Табаков, Сергій Маковецький, Геогрій Делієв, Віталій Лінецький, Алла Демідова, Рената Літвінова, Наталя Бузько. «Мелодія для шарманки», знятий у 2009 році, отримав і "Ніку", і "Золту лозу" і визнання глядачів. Фільм «Мелодія для шарманки» - це лебедина пісня режисера, хоча і не останній фільм Муратової. Це твір людини зрілої, як професійно, так і соціально, людини зі своїм характером, котра не боїться комусь не сподобатися. "Мелодію для шарманки" не тільки можна дивитися, а й треба дивитися, розплющивши не тільки очі, а й душу. Це різдвяна історія без щасливого кінця, сумна історія дітей, яким довелося народитися на зламі епох. Кожна сцена фільму - то симптом, а кінокартина взагалі - то клінічна картина суспільства. В одному з інтерв`ю Кіра Муратова сказала, що кінематограф має виховувати глядача. І це треба робити. Навіть, якщо неможливо - все одно потрібно.