Сергій Шишко - художник, який оспівав Київ.

Сергій Федорович Шишко народився У селі Носівка Ніжинського району Чернігівської області у родині ветеринарного лікаря. Коли Сергію було вісім років, разомс из родиною переїхав до Ніжина. Навчвся в Київському художньому інституті. Майже 40 років свого життя - від 1940-х і до початку 1980-х він писав пейзажі свого улюбленого міста - Києва. Більше 100 картин та етюдів ввійшло в серію "Київська сюїта"

Олександр Мурашко. До 150-річчя видатного українського живописця.

Олександр Мурашко. Автопортрет 1918

До Мурашка в українському живописі не було художника здатного проникати у внутрішній світ і характери людей. Кожен портрет його роботи – це повість про людину. Висока культура рисунку, багатство живописної палітри, майстерність композиції дали художнику право зайняти провідне місце в історії українського живопису. Художник розвивався і працював у складний історичний період, в умовах загостреної боротьби між протилежними ідейними напрямками і течіями у літературі, мистецтві. У ранньому дитинстві він жив у діда – священика, а після семи років з вітчимом, який мав у Києві іконописну майстерню. І першу освіту він набув у духовному училищі. Його вітчим наполягав, щоби хлопець став священиком, але жага художньої творчості призвела до того, що Олександр п’ятнадцятирічним хлопцем покинув домівку. Тривалий час юнак жив на Дніпрі серед вантажників та бродяг. А після вступив до художньої школи Миколи Івановича Мурашка – брата свого вітчима. У стінах рисувальної школи навчалися люди різних соціальних станів, національностей, віку та освіти. Плата за навчання була незначною, а в окремих випадках зовсім відсутньою. Школа була тісно пов’язана з Товариством пересувних художніх виставок і Петербурзькою академією художеств. Видатні художники: Рєпін, Чистяков, Крамськой, Полєнов, Ге, Мясоєдов надавали школі постійну підтримку. Олександр Мурашко вступив до рисувальної школи в той період, коли культурне життя Києва вирувало подіями. Відбувалися регулярні виставки передвижників, організовувалося Київське товариство художніх виставок – і це позитивно позначилося на розвитку талантів молодих українських митців. У 1894 році Олександр Мурашко вступає до Петербурзької академії художеств, а ще через два роки став працювати у майстерні Іллі Юхимовича Рєпіна. Перебуваючи постійно в Петербурзі, Олександр Мурашко щороку їздив на батьківщину. Тут він писав пейзажні етюди, колоритні типи селян, відтворював народні нрави та звичаї. Любов до України та приклад Іллі Рєпіна спонукали художника обрати для своєї конкурсної роботи драматичний сюжет похорону кошового.

Похорон кошового

Дипломна робота Олександра Мурашка, але це картина зрілого художника. Він показав себе майстром з оригінальним творчим обличчям, власною манерою живописного письма, своєрідним трактуванням сюжету. На великому полотні розгортається сувора, драматична подія. Козацтво Запорізької Січі проводжає в останню путь свого бойового товариша і народного обранця кошового Івана Сірка. З глибини лісу рухається процесія. Попереду йде старий с булавою – регалією влади небіжчика. Обличчя його сповнено скорботи. Слідом група козаків несе на плечах, а навколо, гублячись у сутінках, ідуть із свічками в руках соратники кошового – літні і молоді козаки, об’єднані загальною скорботою. У центральному образі старого з булавою прочитується героїзм і самовідданість. Для центральної фігури полотна позував діяч українського театру Михайло Старицький, який вважав створення полотна про минуле українського народу надзвичайно важливим. Картина була закінчена у 1900 році і за неї художник отримав право на пенсіонерську подорож за кордон. Перший рік закордонної поїздки Мурашко перебуває у Німеччині, а свої роботи надсилає до Петербурга. А в лютому 1902 року звертається до керівництва з проханням продовжити пенсіонерство ще на рік, щоб провести його у Франції. Як вихованець Рєпіна, Мурашко критично ставився до багатьох творів тогочасного французького мистецтва. Його приваблювали майстри реалістичного живопису, зокрема Веласкеса. Імпресіоністів він цінував лише за світлу, яскраву палітру, безпосередність та любов до пленеру. Але основним об’єктом мистецтва для нього лишилася реальна дійсність, реальна людина з її думками та почуттями.

Паризька кав`ярня

У 1902 році Мурашко надіслав із Парижа до Петербургу ряд своїх картин. Для свого музею Академія придбала картину «Паризька кав’ярня». Ця картина перегукується з окремими літературними творами видатних французьких письменників реалістів – Бальзака, Золя, Мопассана. Сюжет картини нескладний. У великому, просторому залі за окремим столиком сидять дві жінки. Одна з них - молода і вдягнена в яскравий визивний наряд, вона відверто вабить поглядом. Друга – старша зі світлими водянистими очами, в яких і втома, і зацікавленість. Художник, для якого іконописні канони вже не закон, але релігійний досвід ще близько, малює жінок із співчуттям та людяністю. За зовні претензійним, але дешевим вбранням обох жінок видно справжню суть їх життя, позбавленого щирості, радості та справжнього щастя.

Парижанки біля кафе

Трагічна надломленість відчувається в образах двох парижанок у картині «Парижанки. Біля кафе» Збентеження і сум в їх очах контрастують з радісним сяйвом барв, галасом і сум’яттям кафе. Завдяки цьому полотно сповнено драматизму. Перед глядачем проходять образи душевно спустошених жінок, змучених постійною боротьбою за жалюгідне існування.

Портрет дівчини в червоному капелюшку

Під час перебування у Франції виконаний «Портрет дівчини у червоному капелюшку» - це справжня поема про красу, молодість, щирість. В українському живописі того періоду ця картина була кращою за силою розкриття характеру людини.

Карусель

Лише кілька років відокремлюють картину «Карусель» від «Паризької кав’ярні», але наявні суттєві зміни у творчості художника. В цій картині є власний стиль і глибина художнього вияву. Звернувшись до рідного побуту, який він добре знав і любив Мурашко знайшов шлях для натхнення. Сам сюжет передає одну з кращих хвилин народного життя. Дивовижна мить радісного весняного настрою була схоплена дуже вдало. Картина «Карусель» експонувалася у Мюнхені на міжнародній виставці та була куплена для Королівської галереї Будапешту.

Старий учитель. Портрет М.І. Мурашка

У цей же період Мурашко написав ряд портретів, серед яких портрет свого дядька та учителя Миколи Івановича Мурашка. Виконаний у вільній, широкій манері художник передав образ з почуттям щирої симпатії на фоні осіннього пейзажу. Настрій спокійного смутку , розлитий у природі, глибока зосередженість вдумливого художника-педагога органічно поєднуються і створюють атмосферу ліричної теплоти.

Благовіщення

Тривала робота з художниками-модерністами позначилася на творчості художника. Під впливом містичних полотен німецьких художників він почав писати єдину в його творчості релігійну картину «Благовіщення». Тричі художник повертався до неї, але так і не закінчив, бо дуже далекий був від містичних уявлень і не міг позбутися реального сприймання світу. Євангельський сюжет виходив як буденна сценка із звичайними живими людьми. На картині відсутні німби та крила у янгола, Діва Марія стоїть навколішках не перед Святим духом, або Святим письмом, а перед полотном, яке сама вишивала. Таке «Благовіщення» провокує на те, щоби вважати художника агностиком і розуміти благу вість як поняття не релігійне, а творче, коли імпульс натхнення з’являється наче з неба.

Портрет Маргарити Августівни Мурашко на Капрі

З 1909 року Мурашко постійним учасником виставок не тільки в Києві та Петербурзі, але й багатьох західноєвропейських виставок. Тоді ж він розгортає бурхливу громадську та педагогічну діяльність: працює над реорганізацією системи викладання у Київському художньому училищі, де був професором, мріє про створення в Києві великого центра художньої культури. У тому ж 1909 році він одружується із Маргаритою Августівною Крюгер, з якою познайомився у домі свого друга професора Прахова. Після Мурашко із дружиною подорожує Італією, де також створює ряд картин.

Неділя

Три українські дівчини, осяяні сонячним світлом сидять на призьбі під хатою та лузають насіння – такий простий сюжет картини «Недільний день». Мурашко зовсім не ідеалізує їх, не робить з них красунь, а зображає такими, яких зустрічав у селах України. Дівчата сповнені своєрідної, хоч і грубуватої, але благородної краси простих людей, життя яких проходить у повсякденній тяжкій праці і в тісному єднанні з природою. Картина виставлялася у Венеції і продана в Америку.

Прачка

Наступні роки художник експериментує з модернізмом. В картині «Прачка» з’явилися строкаті і умовні кольорові відношення, проте реалістичне сприймання дійсності не зрадило художнику. Його модерні вправи були випробуванням сил художника у різних манерах письма, який збагачує свою техніку. На початку ХХ століття загострилися суспільні суперечності, які впливали на художників, літераторів, діячів театру. Мурашко був засновником Товариства художників-киян. Статут якого сам розробив. Перша світова війна зашкодила здійсненню планів товариства, яке прагнуло вести активну виставкову діяльність та викладацьку діяльність. А в 1916 році Мурашко був прийнятий до Товариства пересувних художників. А в останні роки свого життя працював над тим, щоби в Києві була відкрита своя, Українська академія мистецтв. Діяльну участь брав Мурашко у житті Києва, він виношував задум створити серію картин, присвячену народним святам, але цьому задуму не судилося здійснитися. У 1919 році він загинув у розквіті творчих сил.

Володимир Юрчишин - український художник- графік, ілюстратор. До 90-річчя від дня народження.

На фото праворуч - Володимир Юрчишин

Його заслужено називають одним із творців українського стилю у графіці. Він зміг зібрати і відтворити великий духовний досвід свого народу. Народився майбутній художник у 1935році на Надсянні — межі українсько-польської етнічної території, у селі Дахнів. Родина Юрчишиних опинилася у Львові, де майбутній художник закінив школу й вступив до щойно створеного Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова. У 1957 році Володимир Юрчишин закінчує навчання та переїздить до Києва, де відразу починає працювати у видавничій галузі. У перших роботах помітний потяг до наслідування найкращих зразків української графіки: творів Г. Нарбута, стилю українських стародруків XVI-XVIII ст., народного мистецтва. А вже з середини 1960-их бачимо впізнаваний самобутній стиль художника.

Ескіз суперобкладинки до видання "Співаночки мої"

В цей період Юрчишин багато працює в техніці лінориту, створюючи в матеріалі як чудово стилізовані сюжетні ілюстрації, так і орнаментальні композиції, і навіть ріже ліноритні шрифти. В композиціях, виконаних до книг цього періоду працює як мереживо чорного та білого, формалізоване у вигляді рисок та крапок, так і фактура самого матеріалу та край різця. Часто не задовольняючись лише чорним та білим, художник використовує й інші кольори, в першу чергу червоно-коричневі та різноманітні відтінки вохр, роблячи це надзвичайно графічно та делікатно.

Шмуцтитул до книги "Українські народнеі пісні у записах Осипа та Федора Бодянських"

Про майстерність Юрчишина як колориста, свідчить зокрема, серія робіт «Думи», виконана у 1970-их роках, у якій крім вишуканості та благородства кольору, присутній глибокий символізм — Володимир Іванович чудово знав козацький епос, і кожна ілюстрація пронизана експресивним змістом. Юрчишин збирався видати «Думи» окремою книгою, але це так і залишилось тільки задумом.

Володимир Юрчишин завжди працював з книгою комплексно, створюючи не окремі композиції до обкладинки чи титулу, а поєднані у гармонійне ціле книжкові макети. Елементи книги: футляр, суперобкладинка, оправа, титул, шмуцтитули, що грамотно спроектовані засобами книжкового оформлення - шрифт, орнамент, ілюстрація завжди майстерно поєднувались у макетах Юрчишина у цільний мистецький об’єкт — книгу. У макетах багатьох видань Володимир Іванович також експериментує з форматом, проектуючи естетично досконалі пропорції книги. Бажання піднести мистецтво українського книжкового дизайну на якісно новий рівень вилилося у створення за активної участі Юрчишина «Редакції експериментального художньо-технічного оформлення та конструювання видань» при видавництві «Дніпро».

Макет оправи до книги "Літопис руський"

У 1970-х Володимир Юрчишин працює не лише як художник, а займається також і художнім редагуванням та виступає як автор-упорядник ілюстративного ряду кількох видань. У ці ж роки, книги оформлені Володимиром Івановичем починають відзначати на спеціалізованих конкурсах: у 1969, 1971 та 1975 роках на Всесоюзному конкурсі мистецтва книги, дипломи першого ступеня отримали видання «Український портретний живопис ХVII-XVIII ст.», «Народні перлини» та «Мистецька спадщина Івана Федорова».

Мистецтво шрифту було тим захопленням Володимира Юрчишина, у якому найяскравіше проявився талант художника. У різаних в матеріалі чи у писаних пером композиціях Володимир Іванович завжди розробляв цікаві, гармонійні шрифтові форми. Глибоке знання шрифтової історії, вільне орієнтування в історичних почерках, їх блискуча авторська інтерпретація, дозволяли художникові створити шрифтові композиції надзвичайно високого рівня.

Лінійний шрифт

Особливо цікавими є сучасні стилізації старої кирилиці: майстер не переносить у наші дні штучно скопійовані почерки, а на основі історичної традиції, ґрунтуючись на тій кирилівській естетиці та логіці старого рукопису, створює сучасні шрифтові композиції які маючи ознаки старої кирилиці, абсолютно не виглядають архаїчно. Художник завжди пам’ятає про епоху, яка відображена в тій чи тій книзі, що віддзеркалюється і у відповідному шрифті. Не в останню чергу багатогранна змістовність творчості художника проявилася ще й тому, що Юрчишин був дуже освіченою людиною: стежив за новою літературою з фаху, а також переглядав праці, що стали вже класичними.

Церква в селі Дахнів. Польща. Сучасне фото

Батьки великих художників. До дня батька.

У одного чоловіка було два сини. Молодший із них сказав батькові: дай мені, батьку, належну частину маєтку! І той поділив поміж синами маєток. А по небагатьох днях зібрав молодший син усе та й подався до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. А як він усе прожив, став бідувати. Наймитував, пас свиней. І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому. Тоді він спам'ятався та сказав: «Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе..."

Рембрандт Повернення блудного сина

Голландія, XVII сторіччя. Мельник Хармен Герритс вважав себе щасливою людиною. Після позбавлень і страждань, пережитих їм у дитинстві, життя поступово налагоджувалося. Скінчилася війна рідної Голландії з Португалією. Відступила повінь, яка була наслідком руйнування дамби з воєнно-стратегічними цілями. Місто Лейден відбудовувалося, земля знову стала родючою, скінчився голод. Країна розвивалася та багатіла. Коли мельник Хармен Герритс добавив до свого імені «ван Рейн», він прагнув не тільки підвищення свого суспільного статусу. Один із мотивів - це те, що навколо нього було багато однофамільців та тезок. А в Лейдені, де було вдосталь вітру – з’являлося все більше вітряків. Отже, на мішках із солодом тонкого помелу, який охоче купували пивовари, мала бути мітка, щоби покупці не сумнівалися, що товар поставляє саме той Хармен, син Геррита, чий млин стоїть на річці Рейн.

Рембрандт Портрет батька

Хармен одружився, народилися діти. Прибуток зростав, і батько вже мав можливість оплатити освіту комусь із трьох синів. Вибрали молодшого на ім’я Рембрандт – розумний, кмітливий. Може вивчати право, або отримати духовну освіту і стати гідною, поважною людиною, якою батько буде пишатися – на це варто витратити гроші. В країні зростав престиж освіти. Лейденці ознаменувалися тим, що після звільнення міста від облоги, за героїчний опір окупантам принц Вільгельм перший Оранський спитав містян – яку винагороду за героїзм вони бажають? Лейденці вирішили відновити університет.

Рембрандт Блудний син в таверні

Але що ж він робить, той юнак Рембранд, на якого батько та брати поклали найсвітліші свої надії, свою працю? Замість того, щоби наполегливо та дисципліновано вивчати право – він десь бігає з пензлями та фарбами, спілкується з легковажними людьми! Він не находить порозуміння у батька, брати дорікають йому за гроші, які він витрачає не на те. Рембрандт Харменс ван Рейн – голандський художник, представник золотого віку голландського живопису. Він зміг у своїх картинах реалізувати спектр людських переживань з емоційною насиченістю, чого не було в живопису до нього. Він досяг досконалості у техніці офорту, створив шедеври у пейзажному жанрі. На його картинах і офортах вчилися художники, прагнучи досягти вершин.

Притчу про повернення блудного сина художник носив у душі все життя.

Він створив численні ескізи, офорти на цей сюжет, а коли вже був доволі старий, створив велику живописну картину. Написав її тоді, коли був хворий та збіднілий, коли вже не було на цьому світі не лише батька. Наприкінці життя він втратих всіх, кого любив. Залишилася лише незаконно народжена донька Корнелія. Його слава сягала далеко за межі країни, картини коштували дорого, але художник не міг дбати про фінансовий стан своїх справ, мав багато боргів та недоброзичливців серед владних осіб, тому доводилось судитися, але до судових процесів він був байдужий. Байдуже до грошей і слави, він відчуває, що жити і йому залишилося небагато, і скоро він повернеться до батька, хоч і не на цьому світі. Бо якщо не вірити у існування іншого світу, то для батька він так і залишився лише блудним сином, не всесвітньо відомим генієм, а просто блудним сином. І ця велика картина Рембрандта – прониклива, зворушлива – як моління пробачення, батьківського пробачення.

Німеччина, ХV сторіччя

Альбрехт Дюрер Портрет Батька

На портреті – не молодий чоловік зі спокійним, змореним обличчям задумливо перебирає чітки, в нього розумні очі, здається, що його погляд направлений всередину. В нього великі сильні руки. Портрет мовчазний та стриманий, яким мовчазним та стриманим і був батько художника – Альбрехт Дюрер старший.

Батько великого художника за походженням був мадьяр, народився у королівстві Угорщина

Його пращури були селяни-скотарі, розводили худобу. Тільки дід переселився до міста, спочатку був учнем золотих справ майстра, а потім і сам став майстром – гравером. Сам Альбррехт Дюрер старший немало помандрував по світу, перш ніж потрапив у Нюрнберг – осередок цивілізації п’ятнадцятого сторіччя. Місто славилося виробами з металу, зброєю та точними інструментами, книгодрукуванням. Дюрер вирішив залишитися там назавжди. Але це було дуже не легко. Закони Нюрбергу давали громадянство лише майстрам, разом с тим, що майстром міг стати лише громадянин міста. Заради того, щоби стати повноправним нюрнбержцем Дюрер навіть завербувався воювати, але це не допомогло. Допомогло одруження. Йому вже було біля сорока років, коли він потрапив у дом Ієроніма Хольпера, золотих справ майстра, був підмайстром, а потім одружився на дочці господаря. Зрозуміло, що таке одруження він заслужив своїми особистими якостями – працьовитістю та дисципліною. Він отримав те, до чого прагнув – став нюрнбержцем і майстром, мав будинок і дружину. Тільки біда оселилася в домі: майже кожного року дружина Барбара народжувала дитину протягом дев’ятнадцяти років. І лише троє залишилося живими.

Великий художник Альбрехт Дюрер жив у той переломний час, коли професія художника значно підвищила престиж

До того художники були просто ремісниками, часто безіменними, не підписували картин і ніхто не цікавився їхніми біографіями. Дюрер майже перший, хто залишив свою автобіографію. Він писав також трактати - учбові книги для художників, збереглося його листування, та щоденники, в яких свого батька він називав «мій дорогий батько»

Іспанія XIX сторіччя

Пабло Пікассо Портрет батька

Високий, худорлявий, рудий Хосе Руїс Бласко перший з клану Руїсів добровільно наважився на відхилення від буржуазної респектабельності до сумнівного статусу художника. Тому його син Пабло народився в осередку своєї професії, і йому не треба було відвойовувати право займатися мистецтвом на відміну від багатьох своїх товаришів. Дон Хосе писав картини, якими прикрашали вітальні, тому він віддавав перевагу мотивам з поєднаням листя, пір’я папуг, квітів та голубів. Площа, де жила родина Пікассо, знаходилася в оточенні величезних платанів, на яких гніздилися тисячі голубів. Дон Хосе малював голубів без перестану. Саме голубі стали першими друзями маленького Пабло. Через декілька років, коли дон Хосе оцінив здібності свого сина, він потроху став віддавати йому свої пензлі, та дозволяв дописувати голубів на своїх картинах. Одного разу дон Хосе попросив Пабло дописати досить велику картину. Коли він побачив, що голубі, написані сином надзвичайно правдоподібні, став метушитися по кімнаті, та віддавати сину свої пензлі, фарби бурмочучи, що син набагато талановитіший, ніж він. Вважається, що з того моменту батько Пікассо перестав займатися живописом. Цей момент був таким само важливим, як і другий, традиційний для Іспанії, коли учень матадора становиться сам тореадором, здатним вбити свого бика.

Хосе Руїс Бласко Голуб

Кориду та голубів Пабло відкрив для себе одночасно. Дон Хосе брав його на кориду ще досить малим, коли можна було не купувати для хлопчика квиток, а тримати його на колінах. Вони обидва любили це видовище, і Пабло протягом життя часто повторював сюжети кориди у своїх роботах. Хосе Руїс Бласко виконував обов’язки хранителя Художнього музею у Малазі, пізніше отримав посаду професора малюнка в художній школі в Ла Коруньї, а після у Барселоні. Коли Пабло вирішив їхати до Парижа, батьки віддали йому всі гроші, що змогли заощадити, і це було свідченням батьківської шляхетності. Відправляючи сина до Парижа, дон Хосе не відчував впевненості. Йому не давало спокою те, що Пабло розкидається своїм неабияким талантом, вештаючись із богемою та заграючи з радикальними художніми техніками, замість того, щоби старанно вдосконалювати академічний стиль живопису. Тривале перебування у вільнодумному Парижі з його розпусними звичаями, могло надати хлопцеві взагалі непотрібний досвід. Пабло ж прагнув позбутися суворого контролю з боку батька. Дон Хосе відкинув довгу тінь на життя свого сина, проте цей чоловік був не настільки жорстким, щоби панувати над свавільним нащадком, який пізніше зізнається:

«Щоразу, малюючи чоловіка, я мимоволі бачу перед собою батька. Для мене будь-який чоловік – це дон Хосе, і так буде довіку, доки я житиму»

9 червня – день друзів. Історія дружби Едуарда Мане та Едгара Дега. За книгою Себастьяна Смі «Чотири історії про дружбу, зраду й подвиги в мистецтві»

Два відомих французьких художника Мане і Дега познайомилися у 1861 році в Луврі. Мане було тридцять, Дега двадцять шість. В них було багато спільного, і не в останню чергу їх зближувало те, що обидва походили з багатих сімей. Батько Дега був банкіром, батько Мане – юристом. Обидва отримали якісну освіту і від своїх братів по цеху художників відрізнялися тим, що не знали злиднів, завжди мали гроші на подорожі, на власні майстерні та можливість розвивати мистецькі ідеї незважаючи на попит покупців. На момент знайомства Мане був вже досить популярним, впевненим в собі. Дега тільки починав шукати свій творчий шлях. Обидва увійшли у коло імпресіоністів, і коли Мане фонтанував ідеями, Дега продовжував вчитися у старих майстрів, і з одного боку розумів необхідність змінювати живопис, а з другого - прагнув самобутності. Адже друзі не повинні бути близнюками у творчості і наслідувати один одного! Батько Дега мав колекцію старих картин і сина свого іронічно називав «наш Рафаель». Під впливом Мане Дега розпрощався з історичним та алегоричним жанрами. Мане допоміг другу видертися із шкаралупи, та стати впевненим.

Едуард Мане, Едгар Дега

Не дивлячись на те, що обидва майстри живопису походили з одного суспільного прошарку, їх особисте життя було дуже різним. Едгар Дега рано втратив матір, ріс у чоловічому оточенні, його виховували батько та неодружені дядьки. У молодого художника навіть з’являлися думки піти в монастир. Протягом життя так і не одружився, хоча жіноча краса хвилювала його. Це видно з його картин, та й сам він зізнавався у тому… Більш захоплива історія кохання була в його друга – Едуарда Мане. В домі батьків Мане проживала вчителька музики молода голландка Сюзанна Леєнхоф, яка навчала музиці Едуарда та його брата. Коли Едуарду було лише дев’ятнадцять, а Сюзанні двадцять два, внаслідок таємного кохання народився хлопчик Леон. Одружитися Мане не міг – дівчина була низького походження, до того ж іноземка. Мати Едуарда влаштувала все наступним чином: Леон був зареєстрований дитиною батьків Сюзанни, тобто офіційно – молодшим братом своєї справжньої матері. Проте Едуард не збирався покидати кохану і став хрещеним батьком хлопчика. А після смерті свого батька вінчався з Сюзанною. Всиновлювати Леона вони не стали, але були справжньою сім’єю і жили поряд з художником до самої його смерті. Едгар Дега дотримувався думки, яка була в той час «модною» у колі художників: одружуватись – це означає марно витрачати енергію, що художник не може дозволити собі іншої пристрасті, ніж пристрасть до мистецтва.

Едгар Дега Дві балерини

Дега був частим і бажаним гостем в родині Мане. І в 1865 році написав портрет подружжя Мане, де Едуард напівлежав на дивані, а Сюзанна грала на фортепіано. Сюзанна була зображена у профіль: русяве волосся, вухо та чорна бархотка на шиї. Фон картини – кімната, де мешкав Мане із сім’єю. Подружжя позували художнику, і коли портрет був завершений, отримали його в подарок.

Через деякий час Дега прийшов у майстерню Мане і побачив, що хтось підрізав портрет ножем прямо по обличчю Сюзанни. Із здивуванням Дега узнав, що вандал – сам Мане! У розпачі він забрав картину і пішов. Вдома він зняв зі стіни «Натюрморт зі сливами», який колись подарував йому Мане, запакував і відіслав другу. Це був конфлікт, і на якийсь час вони перестали спілкуватися. Пізніше Мане пояснював: «Дега не вистачає природності, він нездатний любити жінку, ні сказати їй про це, ні щось зробити». Після цього сам написав кілька портретів Сюзанни, як самої, так і з сином Леоном.

Едуард Мане Портрет Сюзанни

Але дружба їх на цьому не скінчилася, як і суперництво.

Книга «Стилі українського мистецтва ХХ століття: ар-нуво, ар-деко, авангард» — це розповідь про український модернізм.

Символ епохи романтизму в Англії - Вільям Тернер. 250 років від дня народження.

Джозеф Меллорд Вільям Тернер – художник, який перевернув уявлення про живопис, своєю творчістю передбачив імпресіонізм, порушив існуючі на той час канони. Він ігнорував суспільну думку і писав картини так, як сам того хотів бо ж мав на це тверду фінансову опору. Легендарна особистість Тернера заслуговує уваги та глибокого вивчення його творчості. Його батько був перукар – робив перуки, які були ще в моді. Відношення з батьком завжди близькі. Батько підтримував сина, допомагав йому в роботі, був поряд до самої своєї смерті. Відвідувачі перукарні, де можна було підстригтися і замовити перуку, купували також акварелі Вільяма, який тоді тільки вчився малювати. Це були міські пейзажі Маргейта та околиць. Талант хлопчика був помітним, та на деякий час хлопцю довелося покинути домівку, і пожити у дядька, бо мати була психічно хвора. У чотирнадцять років Вільям був зачислений в Королівську академію мистецтв. Він прослухав курс лекцій з ідеалістичного мистецтва. Одночасно з навчанням у академії працював топографом та оформлював сцени в театрі Пантеон-Опера, давав уроки малювання. Вже в перший рік навчання картини Тернера експонувалися на виставках академії. У двадцять сім років він став академіком і все життя співпрацював зі своїм навчальним закладом.

Дідона, засновниця Карфагену, 1815

Картину «Дідона, засновниця Карфагену» художник вважав найкращим своїм шедевром, навіть у першому варіанті свого заповіту вимагав, щоби його поховали, загорнутим у це полотно. Але його впевнили у тому, що все одно картину заберуть, навіть після поховання. Тому Тернер змінив своє рішення і заповів картину Національній галереї з умовою, щоби експонувалася поряд з картиною «Відплиття цариці Савської» Клода Лоррена, яка колись неймовірно вразила художника. Він навіть впав у розпач через те, що ніколи не зможе написати щось подібне. Сюжет картини «Дідона, засновниця Карфагену» взятий з «Енеїди» Вергілія.

Рибалки в морі, 1796

Похмуре небо та вируючі хвилі наче рамкою обіймають місце події. Луна просвічує крізь хмари і там, де проходить човен вже не темно. Стихія погрожує рибакам, але вони знають, що скоро море заспокоїться, тому й не поспішають повернутися на берег, а продовжують свою справу.

Пожежа англійського парламенту, 1835

Картина відображає подію, яка сталася реально. Одна з будівель Вестмінстерського палацу загорілася. Будівлі на березі Темзи палають, вогонь наче пожирає Палату громад, відбиваючись на сусідніх вежах та воді. У небо здіймаються іскри та клубочиться дим. Художник демонструє міць стихії, і глядачі на передньому плані виглядають слабкими та безпорадними.

Останній рейс корабля "Відважний", 1839

Коли Тернер почав писати картину «Останній рейс корабля «Відважний», він був уже прославленим художником. Його пензлю піддавалися атмосферні явища, море, погода та їх колорит. Більшу частину життя він провів на березі Темзи і написав багато картин з кораблями та сюжетними сценами на березі. Паровий буксир тягне старий бойовий корабель - гордість англійського флоту «Відважний» в док, де його розберуть. Картина символізує завершення епохи парусних кораблів і початок епохи пароплавів.

К

Корабель невольників,1840

Лише за місяць до першої Міжнародної конвенції про заборону рабства, яка відбулася у Лондоні, в Королівській академії мистецтв пройшла виставка, де Тернер оприлюднив своє полотно «Корабель невольників» На створення цієї картини вплинула резонансна подія. У листопаді 1781 року з Африки до Ямайки вирушило судно «Зонг» із рабами африканцями. Через помилку штурмана корабель збився з курсу. Работорговці вирішили знищити частину рабів, просто потопити у морі, та ще й отримати страховку, за загибель «товару». Таким чином загинуло - було потоплено біля 140 африканців. Про Тернера казали, що він під час роботи над картиною може впасти в невідповідність, його навіть вважали божевільним, але він знав, що робить. Картина «Корабель невольників» лякає і заворожує.

Дощ, пара і швидкість. Велика західна залізниця, 1844

У дев’ятнадцятому столітті Британія змінилася завдяки тому, що залізниці об’єднали міста по всій країні. Паровози наповнювали повітря димом і парою, і пейзаж потопав у білих та коричневих кольорах. Ця картина – абстрактне видіння локомотиву, що мчить по мосту під час зливи. Дощ перемішався із парою, з димом. Виникає враження туману. Під мостом – Темза. Чорний паровоз – єдина чітка фігура на картині – нагадує кулак, що відштовхує природу.

Снігова буря. Пароход біля гирла гавані, 1842

Вільям Тернер був одним з найвидатніших художників свого часу. За 60 років своєї творчої кар’єри він змінив суспільну думку про пейзажний живопис. Високо оцінені зображення штормів, атмосферні та оповідальні пейзажі. Багато картин спиралися на літературу, міфологію та історію. Тернер став відомим, як «художник світла», він був улюбленим художником романтиком. Він як ніхто інший міг драматизувати сюжет за допомогою світових ефектів, і саме так він відобразив в своїх картинах важливі історичні події, що відбувалися у Британії. Більшість своїх картин він заповів Англії

15 квітня - Всесвітній день мистецтв. Всім любителям прекрасного пропоную вікторину.

"Мистецтво – це час і простір, у якому живе краса людського духу. Як гімнастика випрямляє тіло, так мистецтво випрямляє душу"

Василь Сухомлинський https://learningapps.org/40253377

Дмитро Михайлович Гнатюк - уславлений співак, гордість України. До 100-річчя від дня народження.

Народився в селі Мамаївка, в Королівстві Румунія, на тій землі, що згодом стала українською. Змалку володів румунською мовою, але з роками став забувати. Його покоління було майже вибито руйнівною Вітчизняною війною. Довелося воювати і Дмитру. У 1940 році майбутній співак закінчив дев’ять класів середньої школи і вступив на учительські тримісячні курси. В той час, коли багатьох молодих вчителів призвали воювати, Гнатюк залишився в школі. Коли його колеги стали повертатися з війни – один без ноги, другий без руки, Гнатюк не витримав, пішов в військкомат і відразу потрапив на фронт. Недалеко від Польщі його частина потрапила під бомбардування. Дмитро був контужений, але залишився живим серед безлічі загиблих. Після лікування у шпиталі був направлений в тил, в Нижній Тагіл на танковий завод. «Там я відчув, що я співаю. Після контузії в мене відкрився голос» Хоча перший досвід співів він отримав у церковному хорі. Там в Нижньому Тагілі Гнатюк організував хор в п’ятсот чоловік. Всі хористи працювали, співали тільки в вільний час.

В 1945 році циганка напророчила йому, що він стане великим знаменитим артистом. Війна закінчилася і хор Гнатюка давав концерт перемоги, після концерту - банкет. Директор танкового заводу доручив Гнатюку відібрати співаків для навчання музиці, зрозуміло, що й сам Гнатюк мав вступати до консерваторії.

Київ. Парк Володимирська гірка

Після демобілізації Дмитро повернувся в Україну. Прогулюючись вулицями Києва – він полюбив це місто назавжди. Юнак чотири ночі ночував на березі Дніпра в альтанці на Володимирській гірці. Вже зрілими чоловіком він неодноразово повертався в те місце, де зародилася та любов до вітчизни. Потім склав іспити в консерваторію і отримав місце в гуртожитку. Але нестача грошей вимусила його повернутися додому та шукати можливість заробити. Саме тоді на вокзалі в Чернівцях йому циганка передрікла велике майбутнє.

Доброту людську він пам’ятав все життя.

В Київській консерваторії він вчився у співака і музичного педагога Івана Паторжинського, який відносився до Гнатюка з батьківською добротою. Він все життя згадує, як у голодні дні дружина Паторжинського пані Марфа підгодовувала студентів пиріжками. Після війни бідність була така, що навіть на сцену виходили в латаному одязі, і хоч хвилювалися, але посміхалися в зал і співали від всієї душі. Керівник народного хору знаменитий Григорій Верьовка дав грошей молодому Гнатюку на те, щоби він купив собі костюм, сорочку та туфлі, щоби виходити на сцену. Верьовка запропонував йому їхати в Москву, у Великий театр. А після Гнатюка запросили у Кремль, щоби співали для Сталіна у день народження вождя. Співали російські та українські пісні. А за правління Хрущова Гнатюк став Народним артистом СРСР.

Першими закордонними гастролями Гнатюка була поїздка в Австралію та Нову Зеландію. За контрактом він за два місяці мав дати п’ятдесят сім сольних концерти. Гастролі по північним країнам Африки були важкими: відсутність концертних залів та майданчиків, екзотичні умови проживання та необхідність берегтися від інфекцій. Він співав в Метрополітен-опера, куди його запросила Бланш Тібо.

П’ятдесят років життя Гнатюк віддав Київському оперному театру. Він був і співаком, і художнім керівником, режисером і директором. Він переспівав безліч оперних партій: і українських, і російських, і італійських. Улюбленою він назвав арію Остапа з опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба», а улюбленим композитором Джузеппе Верді, хоча опери Верді співати нелегко, бо вони написані для великих голосів, насичені мелодикою, та яскравими почуттями, персонажів опери потрібно не тільки проспівати, а ще й зіграти. Як режисер Гнатюк зробив постановки опер "Тарас Бульба", "Наталка Полтавка", "Запорожець за Дунаєм", "Пікова дама", "Мазепа", "Сорочинський ярмарок" та інші.

Улюблена роль - Остап з опери Миколи Лисенка "Тарас Бульба"

Улюблена пісня – «Пісня про рушник», в ній співак проспівував свою любов до матері, зворушливу до сліз. Її любили і слухачі, бо завжди цю пісню співав на «біс». Окрім цієї пісні найпопулярнішими були «Два кольори», «Ясени», «Черемшина» та багато інших.

Мистецтво і енергія дуже пов’язані, так вважав співак і тому не витрачав часу та енергію на відносини з жінками поза шлюбом. Разом з дружиною Галиною Макарівною прожив все життя. Його захопленням було збирання картин. В колекції Гнатюка переважав український пейзаж. Він збирав картини художників Сергія Васильківського, Петра Левченка, Миколи Пимоненко та інших.

Душа і досі співає, навіть уві сні.

Він прожив 92 роки, Герой соціалістичної праці, Герой України, Народний артист СРСР, добра та щира людина, він дарував своєму народу високу культуру співу оперного, камерного та естрадного.